До 55-річчя від дня смерті уродженця с. Макова, студента Глухівського педтехнікуму, лідера ОУНівського підпілля в Маріуполі та видатного вчителя географії
Шляхтич Микола Васильович Фененко належав до 8-го покоління Фененків і був пращуром Глухівського міського отамана в 1740 році Федора Власовича, батько якого приїхав до столичного Глухова з Корсуня.
Маковські шляхтичі Фененки
Народився Микола Фененко 31 грудня 1908 року в батьківському маєтку Макове Глухівського повіту на Чернігівщині (нині – однойменне село Шосткинської міської територіальної громади в сім’ї шляхтича Василя Яковича Фененка (1863 – бл. 1935). Мати – Неоніла Олександрівна (бл. 1870 – до 1950) була викладачкою іноземних мов.
Дід по батьку нашого героя, згідно з інформацією відомого українського дослідника Вадима Модзалевського, Яків Михайлович Фененко народився 28 квітня 1827 р. у с. Макові; закінчив курс Університету св. Володимира зі званням дійсного студента. Проявив себе у службі з 30 листопада 1853 р. у Чернігівському губернському правлінні. Він володів 250 десятинами землі у с. Макове, де й похований. Бабуся Ганна Петрівна Кравченко успадкувала 150 десятин землі в с. Бистрик Кролевецького повіту та 30 десятин в с. Гута Конотопського повіту.
Макове стало для Фененків родовим маєтком на початку ХІХ ст., завдяки прадідусю нашого героя Михайлу Яковичу (батьку Якова Михайловича), який купив тут маєток та жив після військової служби Нижньогородського мушкетерського полку (1798-1811) та Пензенського піхотного полку (1811-1816) та численних військових походів в 1806-1814 роках. Вінцем офіцерської звитяги стала участь у «Битві народів», Орден Святої Анни 4-го ступеня та перебування в Європі. Помер він до 1841 р. й все майно успадкувала прабабуся нашого героя – Олена Федорівна Єрошевицька, яка далі проживала в с. Макове (1841).
Навчання у Глухівському інституті та арешт
У 1927 році, закінчивши підготовчі курси, 18-річний Микола Фененко вступив до Глухівського педагогічного технікуму (нині – Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка). Однак, колишній шляхтич, був на контролі у більшовиків. Тому, в грудні 1928 року разом з іншими дев’ятьма студентами другого курсу з цілком надуманого приводу він був заарештований ДПУ як учасник «антирадянського буржуазно-націоналістичного підпілля». Після піврічного тримання 20-річного студента спочатку в одиночній камері Глухівської в’язниці, а потім у загальній камері, де перебувало одночасно 60-70 арештантів, він опинився в столичному Харкові. І вже там його оголосили керівником молодіжної підпільної організації «Спілка української молоді» (СУМ), якої у Глухові насправді не існувало.
У травні 1929 року надзвичайна сесія обласного суду у Харкові засудила його за «контрреволюційну діяльність» до п’яти років виправно-трудових (каторжних) таборів. Покарання 20-річний колишній шляхтич відбував у Соловецькому таборі особливого призначення (СЛОН).
На Донбасі
Після звільнення поселився у Маріуполі, де жила його сестра Олександра Петрущенко (1897-1969). Тут він працював змінним обліковцем у мартенівському цеху «Азовсталі», потім – вчителем у школі для малограмотних (пізніше – школа робітничої молоді), а також керівником літературно-творчого гуртка при клубі металургійного заводу. Про улюблену вчительську професію доводилося лише мріяти.
У 1938 році почав навчання на заочному відділенні географічного факультету Ворошиловградського педінституту. Згодом був направлений на роботу до Привільненської школи Лисичанського району вчителем географії. Після початку німецько-радянської війни у 1941 р. виконував обов’язки директора Привільненської школи, а також викладав географію, історію, німецьку мову. Після приходу німецьких військ переселяється до Маріуполя.
Бандерівець в окупованому Маріуполі
Після появи в окупованому нацистами Маріуполі похідної групи оунівців в жовтні 1941 року розгорнула свою актину діяльність підпільна група ОУН для поширення ідей українського визвольного руху в Приазов’ї. Головою місцевого проводу став Є. Стахів, активно працювали С. Держко та Т. Гриців, а також і М. Фененко. Маріупольська група ОУН мала організаційний, політичний, економічний та військовий відділи, які активно працювали в місті.
У вересні 1942 року 33-річного педагога було призначено завідувачем історико-археологічного відділу міського краєзнавчого музею. За його піклування було врятовано фонди та унікальну бібліотеку музею, а також організовувалися археологічні експедиції. Активно співпрацював з «Просвітою».
Керував відділом преси підпільна група ОУН. Завдяки Миколі Фененку оунівська пропаганда активно поширювалася у керованій М. Стасюком «Маріупольській газеті». Регулярно виходили його статті про гетьманів Богдана Хмельницького та Павла Полуботка, кошового Івана Сірка, історика й голову Української Центральної Ради Михайла Грушевського, Голодомор 1932-1933 рр.
У грудні 1942 р. заарештований гестапо. За недоведеністю «складу злочину» і завдяки вдалому збігу обставин (зміна керівництва гестапо), був звільнений з-під арешту.
Німецьке командування було занепокоєне активною діяльністю Маріупольської групи ОУН, тому гестапівці розгромили її у червні 1943 році. В своїх спогадах Є. Стахів писав, що провокатором, який видав її німецькому гестапо, був Олексій Вальчик. Саме він був причетний до арештів Лічмана, Гриціва, Гайдара, Стасюка та інших учасників оунівського підпілля. Вальчик видав маріупольському гестапо близько 20 членів оунівського підпілля. Майже всі вони були розстріляні. М. Фененку та іншим довелося виїхати з міста.
Після організаційного відновлення навесні 1943 р. маріупольського проводу ОУН вже в умовах совєцької окупації Микола Фененко керував «найважчим» відділом преси. Організовуючі українські клуби оунівці пропагували серед місцевого населення національні цінності, виступали з гаслами державної незалежності, читали лекції з української історії.
Трохи пізніше Микола Фененко вирушив на західну Україну, до родичів. Однак, ще під час війни, у квітні 1945 року був затриманий контррозвідкою «Смерш» і, пройшовши перевірку у фільтраційному таборі, 7 липня отримав дозвіл повернутися в селище Привільне. Тут, на шахті «Нова-Друженка», він працював десятником утім знову перебував на контролі…
Ув’язнення та переслідування за совєцької влади
8 жовтня 1945 року 36-річний Микола Фененко був заарештований співробітниками Маріупольського міського відділу НКВС. Майже півроку тривали допити. 9 березня 1946 року трибунал військ НКВС Сталінської області на підставі ст. 54-1 «а» КК УРСР (зрада батьківщині) засудив його як «ідеолога маріупольського ОУНівського підпілля» до розстрілу. На щастя, 12 червня 1946 року Президія Верховної Ради СРСР замінила смертну кару на 20 чи 25-річний термін таборів з конфіскацією майна. Покарання колишній шляхтич та бандерівець відбував у відділі № 3 Воркутинського табору.
З початком десталінізації та лібералізації суспільного життя за правління Микити Хрущова, відбувши половину терміну ув’язнення, у 1956 році Микола Фененко був амністований. У справі він проходив, як «пособник фашистів», а не член підпілля ОУН. Тому повернувся до Маріуполя, де працювати у школі робітничої молоді № 3 учителем географії. Він вже скоро став відомим педагогом-новатором.
Після уроків в умовах шістдесятництва Фененко працював з питань шевченкознавства, місцевих краєзнавства й топоніміки та «небажаної» в УРСР історії України. У 1964 р. рукопис його книги «Земля говорить» позитивно рецензував сам Максим Рильський, який тоді був директором академічного Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Ще до своєї смерті Максим Тадейович домігся того, що дитяче видавництво «Веселка» негайно прийняло книгу до друку, а видавництво «Радянська школа» підготувало до друку і другу книгу Миколи Фененка – «Топоніміка України у творчості Тараса Шевченка».
Останні п’ять років свого життя, не дивлячись на тотальний контроль КДБ, Микола Фененко багато працював. Він підготував два рукописи книг: «Хроніка Пржевальських» – про родовід великого географа і мандрівника, починаючи із запорожця Корнія Паржевальського, а також «Тарасова левада», де досліджував роль та значення природи у творчості Т. Шевченка. Утім, після передчасної смерті 5 травня 1969 року ці рукописи безслідно зникли в архівах КДБ.
Пошанування за часів незалежності України
Похований Микола Фененко на Маріупольському кладовищі. У 1974 р., завдяки друзям-літераторам, були надруковані вірші основоположника сучасної казахської писемної літератури Абая Кунанбаєва у перекладах Миколи Фененка. Однак, лише за часів української незалежності в 1994 році прокуратура Донецької області посмертно реабілітувала Миколу Васильовича «за відсутності сукупності доказів, що підтверджують обґрунтованість притягнення до відповідальності».
1999-го могилу Фененка знайшли активісти маріупольської «Просвіти» та взяли над нею шефство, прибираючи могилу дослідника та патріота.
У 2010 році Маріупольська міська організація Всеукраїнського товариства «Просвіта» ініціювала встановлення меморіальної дошки М. В. Фененку на фасаді бібліотеки імені Н. Крупської, що в Орджонікідзевському районі Маріуполя.
Однак, далі почалися перипетії антиукраїнські. У 2017 році, вже під час Війни на Сході України, невідомі зруйнували пам’ятник, зрізали бузок, що зростав біля могили. Як виявилося, її намагалися зруйнувати мисливці за металом бо скромна пам’ятка стояла на металевих швелерах. Активісти «Просвіти», зібравши гроші, в 2018 році відновили та пофарбували пам’ятник, також встановивши перед ним кам’яну вазу для квітів.
В 2022 році кладовище, як і місто практично стерли російські окупанти.
Андрій Гриценко,
доктор педагогічних наук. доцент,
зав. кафедри історії, правознавства та методики навчання Глухівського національного педагогічного університету ім. Довженка,
член Національної спілки краєзнавців України
