«Для мене малювання – це мій спосіб говорити, коли слів не вистачає», — розповідає Єлизавета Винокур – 25-річна сум’янка, яка з дитинства тримає олівець у руці. Дівчина мріяла стати перекладачкою, однак кидати малювання не входило у її плани. Попри життя, професію, заробіток та технології, Єлизавета повертається зо дня в день до олівця та паперу, переносячи усі емоції на нього. Як малювання рятує від криз та допомагає дівчині витримувати складнощі життя – у нашому матеріалі.
На фото Єлизавета Винокур
Фото з архіву сум’янки
Перший малюнок, дитинство та пізнання себе
— Коли Ви вперше почали малювати? За яких обставин це було? Чому саме малювати, а не співати чи бігати, чи ще щось?
— Мама розповідала, що малювати я почала, як тільки навчилася свідомо тримати у руці олівець, тобто у 2-3 роки. Загалом була спокійною дитиною, і замість того, щоб бігати чи щось ламати – мені давали розфарбовку й фломастери. Мати казала, що я могла годинами сидіти у тиші та малювати, занурюючись у свій маленький світ. Відверто кажучи, я вдячна батькам, бо мене завжди підтримували та ніколи не відмовляли навіть у сотому альбомі чи фарбах для малювання. Дуже кумедний факт, що коли папери у блокноті закінчувалися, я бралась за сімейні фотографії. І, наприклад, могла «вдосконалювати» зуби зображених людей синьою ручкою. Зараз це згадується з посмішкою, а тоді мені здавалося, що це супер геніально.
— Чи пам’ятаєте свій перший малюнок? Яким він був?
— Насправді, свій перший малюнок я вже не згадаю. Але дуже добре пам’ятаю, який у мене тоді був стиль. Я малювала людей у повний зріст, завжди в профіль, з одним оком. Вони були схожі на єгипетських Богів. Можливо, це десь на підсвідомому рівні, але реально ці фігури нагадували зображення з давніх фресок чи стародавніх малюнків. Такий собі «єгипетський стиль», як я зараз це називаю. На жаль, жоден із тих малюнків не зберігся. Але з того періоду все й почалося — я поступово переходила до малюнків тваринок, природи, квіточок, фей. Обожнювала малювати дівчаток – це був мій улюблений сюжет.
— Як же відобразилася така дитяча пристрасть у майбутньому?
— У школі я теж постійно малювала: і на уроках, і вдома. Мене хвалили, і це ще більше мотивувало творити. Була навіть ситуація в 1 класі що я почала продавати свої малюнки — по 10, 30, 50 копійок. А на той час це були величезні гроші, але прийшлось прикрити бізнес. (посміхається – ред.) З часом, почала брати невеликі замовлення: на плакати, оформлення, навіть розпис флаконів парфумів. Якось тоді усе це саме до мене приходило. У 2013-2014 році виграла фотоапарат у мальовничому конкурсі, зобразивши дівчину з українським прапором і голубами.
— Тобто малювати професійно Ви не вчилися?
— Ні, до якогось моменту я навчалась самостійно, бо художньої школи не було. Взагалі, я завжди мріяла стати перекладачем. Але водночас я не хотіла втратити свій талант до малювання. Це було занадто важливою частиною мене, щоб просто відкласти його. Тому я думала: вступлю на перекладача, а малюватиму собі для душі або, можливо, колись піду на художнє заочно. Але усе вийшло інакше. За дві години до кінця реєстрації на творчий конкурс – я подала заяву на вступ.
Наче учора було, пам’ятаю, що пропустила репетицію на якій усе показувати й приїхала на конкурс без нічого. Поки інші готувалися з академічною базою, я, «самоучка», не знала основ малюнка, тому творила, як відчувала. Спостерігаючи за іншими, вчилася розмічати аркуш та поетапно створювати малюнок, імпровізуючи. У результаті впоралась та зайняла одне з перших місць, довівши самій собі важливість таланту, уважності, здатності до навчання та віри в себе.
— Як от змалечку малювання стало хобі? За яких умов Ваші руки тягнулися до олівця?
— Думаю, багато хто навіть не уявляє, наскільки наш світ наповнений красою, естетикою, дивовижними та казковими моментами. Я змалечку його таким бачу й досі. Ще з того віку мені хотілося не просто глибше відчувати світ, а й фіксувати його. Саме тому мої руки так часто тягнулися до олівця. Коли я малювала, то буквально потрапляла в інший вимір. Це був стан потоку, повного злиття з моментом, простором, із собою.
Я переносила на папір усе, що відчувала протягом дня: радість, натхнення, смуток, біль, навіть, якщо просто впала і подряпала коліно. Це був мій спосіб прожити і зрозуміти себе. Все, що я бачила навколо – пропускала крізь власну призму і вже у вигляді ліній, кольорів, сюжетів воно з’являлося на папері. Можливо, з боку це виглядало як звичайний малюнок, але для мене кожен з них мав свою історію. І в цьому — весь сенс.
«Мистецтво – це не продукт. Це емоція, яка оживає на папері»
— Як змінилося Ваше ставлення до малювання з дитинства до сьогодні? Чи змінювалися мотиви?
— Навіть зараз, у дорослому віці, я малюю лише тоді, коли справді щось проживаю. Мої руки тягнуться до пензля чи олівця не через розклад, дедлайни чи замовлення, а через емоції. Радість, смуток, захоплення, біль – усе це я виливаю на полотно. Для мене малювання навіть протягом кількох років залишилося способом говорити, коли слів не вистачає. Я навіть не завжди усвідомлюю, як тягнеться рука до олівця, просто коли щось болить, чи я радію, чи закохуюсь – я малюю. А найбільша муза для мене – людина. У її емоціях, жестах, навіть мовчанні – цілий світ. І саме його мені хочеться увіковічити. Бо справжнє мистецтво – це прожита емоція, яку вдалося передати.
— Що ж Вас надихає на творчість?
— Є один момент із дитинства, який я дуже добре пам’ятаю: я була ще зовсім маленька, роки чотири мені було, ми пасли корів з родиною, і я піднялась на пагорб. Переді мною відкрився вид на річку, ліс, поле, а сонце виблискувало у воді. У той момент я чітко уявила себе дорослою жінкою, яка стоїть із мольбертом і малює цю красу. Цей образ мене тоді дуже надихнув — він досі зі мною. Я вірю, що життя — Це суміш білого й чорного. Це може бути пляма, може бути лінія, а може — мазок пензля. Це гра світла і тіні. І лише разом вони створюють справжню картину. Ту, в якій є і глибина, і зміст. Ту, яка називається «життя».
— Чи є у Вас особливі моменти або періоди в житті, коли малювання ставало справжнім порятунком або особливою підтримкою?
— Звичайно, це були моменти максимального емоційного потрясіння і трансформації, зростання мене як особистості на фоні деяких подій з життя. Це не лише гарні події, але й погані. Вони закалили мене і зробили тією, ким я є зараз. Коли ти відчуваєш, що все, наче ти порожній, з’являється друге дихання, і ти сам себе надихаєш. Усі труднощі стають подоланними, і навіть з’являється відчуття, що все стає кращим. Ти починаєш більше вірити в себе і свої можливості.
«Малювання — моя тиша й мій голос одночасно»
— Наразі Ви працюєте SMM-фахівчинею, як Ви знайшли цю нішу, враховуючи Вашу пристрасть до малювання?
— Ще бувши студенткою, я почала замислюватися про своє майбутнє: щоб розвиватися як художниця, потрібно вміти себе презентувати. Тож я пройшла курси з SMM – спочатку просто для себе, щоб розібратися в алгоритмах соцмереж і навчитися показувати свої роботи. Дуже полюбила фотографувати та знімати відео: багато експериментувала зі зйомкою, монтажем і таким чином у мене сформувався власний стиль.
Потім звернулася до подруги, Сніжани Гончаренко, вона майстриня манікюру. Я зробила для неї відео про її сферу не як для клієнта, а просто тому, що хотіла зробити приємно. Сніжана була в захваті: вона повірила в мене і почала розповідати про мої роботи всім своїм знайомим. Людям дійсно сподобалося моє бачення та стиль, вони самі почали писати мені, і саме завдяки підтримці Сніжани у мене з’явилися перші клієнти в SMM, з якими я працюю і досі.
— Ви малюєте і картини на замовлення, як це почалося? Коли хобі переросло у майже реальний додатковий заробіток?
— Так, я малюю на замовлення, але досить рідко – тільки тоді, коли тема справді близька до мого смаку й мого бачення. Мені важливо залишатися в ресурсі, а не «виконувати техзавдання». Тому, наприклад, не беруся за картини з фото. Вони зазвичай виснажують, малюються довго і результат не завжди збігається з очікуванням замовника. Часто надсилають фото поганої якості, де важко зчитати кольори чи деталі, і з «сірої» картинки очікують яскраве, живе полотно. А це вже зовсім інша історія.
— За що б Ви хотіла подякувати малюванню, якби мали змогу?
— За те, що воно завжди було поруч. Малювання – це мій спосіб залишатися собою, навіть тоді, коли навколо все змінюється. Воно вчило мене бачити красу в деталях, відчувати кольори не лише очима, а й емоціями. Давало простір, де можна бути без масок – просто творити, як хочеться, без правил. І ще – за людей, яких воно привело в моє життя. Замовлення, проєкти, мої викладачі з університету Швачунов Ігор, Жулинський Микола, Кохан Наталя, та Гулей Ольга. Вони дали мені колосальний поштовх та бачення, на щось я змінила погляд, просто розмови «по душах» – усе це прийшло через малювання. Я вдячна йому за те, що малювання — моя тиша й мій голос одночасно.
— Як малювання допомагає Вам справлятися зі стресом на сьогодні?
— Це мій спосіб «видихнути». Коли я малюю – час зупиняється. Я ніби виходжу з потоку думок, тривог, обов’язків – і просто зосереджуюсь на кольорі, лінії, русі пензля. Це схоже на медитацію, потік процесу. Малювання допомагає мені заземлитися, повернутись до себе, особливо коли зовні – хаос. Я не завжди одразу усвідомлюю, що мені потрібна пауза, але як тільки починаю щось створювати руками – тіло й розум розслабляються. Це як внутрішній простір, у якому я можу бути собою без тиску.
Біловол Наталія Приєднуйтесь до наших сторінок в соцмережах і слідкуйте за головними подіями: Telegram Viber Facebook Instagram
