Напередодні 40-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС Шостка.Info продовжує розповідати історії земляків, які були задіяні в ліквідації її наслідків. Шосткинець Василь Ожоганич влітку 1986 р. опинився в самому серці чорнобильської катастрофи.
У 1986 році Василю Ожоганичу було лише 23 роки. Молодий водій пожежної автоцистерни Шосткинської СДПЧ №6 навіть не здогадувався, що попереду на нього чекає випробування, яке назавжди змінить його життя. 5 червня чооловіка відрядили до зони аварії на Чорнобильській АЕС для участі в ліквідації наслідків найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття.
Вже 8 червня Василя Івановича призначили командиром взводу, якому доручили надзвичайно небезпечне завдання – відкачувати забруднену важку воду з машинної зали четвертого енергоблоку. Радіаційний фон там перевищував допустимі норми у 200 разів.
Засоби захисту були мізерними: освинцьовані фартухи та респіратори. Працювали позмінно – по 10 хвилин, групами по двоє.
«Небезпека з усіх боків була смертельною, але особовий склад взводу наражав себе на неї свідомо, адже розумів: від наших дій залежить життя і здоров’я не лише України, а й усієї Європи», – згадує Василь Іванович.
Взвод базувався у підвалі пожежної частини міста Чорнобиль. Робота тривала цілодобово. У підпорядкуванні молодого командира було 26 водіїв пожежних автоцистерн. Він особисто супроводжував кожного.
«Цю воду треба було відкачати, бо могла статися біда з другим енергоблоком. Скрізь стояла вода, і нічого не можна було увімкнути чи вимкнути, поки все не висохне. Хімічний полк працював над тим, щоб викопати резервуар і натягнути лаксуд – плівку товщиною в сантиметр. Вони викопали резервуар 7 м вглиб, натягнули лаксуд і сказали протягнуть рукавний хід від автонасосної станції з машинного зала 4-го реактора і відкачати воду, якої було приблизно 1,5 м-1,7 м», – розповідає ліквідатор.
Окрім фізичної небезпеки, тиснув і моральний стан. Навколо – покинуте місто, порожні вулиці, невидима загроза, яку неможливо відчути, але яка щосекунди руйнувала організм.
Після 22 діб роботи на станції здоров’я Василя Івановича різко погіршилося. Його почало постійно нудити, з носа та вух пішла кров. Із Прип’яті чоловіка терміново забрала швидка допомога. Так він опинився в інституті радіоактивного захисту населення в Пущі-Водиці під Києвом.
Там він провів 37 діб на лікуванні від наслідків опромінення. Лікарі навіть пропонували пересадку кісткового мозку, але молодий чоловік відмовився, побоюючись, що не переживе операцію.
Палати були переповнені такими ж, як він, молодими хлопцями, чиє здоров’я було зламане надлюдськими дозами радіації.
«Перше, що опромінює — шлунок та підшлункову залозу», — говорить Василь Іванович.
З роками наслідки аварії лише посилювалися. Серед найпоширеніших хвороб ліквідаторів — цукровий діабет, онкологічні захворювання, енцефалопатія та інші тяжкі ускладнення. Нині Василь Ожоганич має ІІ групу інвалідності, пов’язану з участю в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Попри власні проблеми зі здоров’ям, у 2012 році його обрали головою громадської організації інвалідів та учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС «Союз Чорнобильців України». Сьогодні до спілки входять сотні людей, які пройшли через чорнобильське пекло. 118 чорнобильців Шосткинщини мають І категорію, 245 – другу та 108 – третю.
Василь Іванович з гіркотою каже, що держава частково забезпечує ліквідаторів безкоштовними ліками, однак значна частина пенсії все одно залишається в аптеках. Сам чоловік щороку не менше трьох разів проходить стаціонарне лікування через наслідки променевої хвороби та супутніх захворювань.
Історія Василя Ожоганича – це історія цілої генерації людей, які ціною власного здоров’я зупинили ще страшнішу катастрофу. Вони рятували світ, не думаючи про себе. І саме тому мають бути пам’яттю, совістю і честю нашої країни.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
