Влітку 2023 року під час виконання бойового завдання на Донеччині роменець Олексій Кузьменко разом із побратимами потрапив в оточення. Після цього були 19 місяців російського полону. Чоловіка звільнили 30 грудня 2024 року. Свою історію він розповів Суспільному.
Олексій Кузьменко під час служби. Фото з архіву родини Кузьменків
Після оточення біля Озарянівки, з якого бійці 28 ОМБр не змогли вийти, їх взяли у полон. Росіяни розмістили полонених у бараках, пригадує 33-річний Олексій. Крім нього, там утримували близько ста людей.
"Коли тебе доправляють у зону, перший день потрібно пережити багато, тому що тебе всі «раді» бачити і тебе «палко зустрічають». Важко було з усім. Речей немає, нічого немає, і постійні думки, що там вдома, що відбувається взагалі. Тримали нас у поганих умовах — розбиті вікна, протяги скрізь".
Дружина Світлана Кузьменко та кума Олексія Вероніка Кондратенко на акції в Києві, вересень 2024 року. Фото з архіву родини Кузьменків
Перші пів року в полонених не було засобів гігієни. Навіть зубних щіток.
"Води не було, доводилося набирати. Водили нас в підвальне приміщення, і там просто була якась вода із різною живністю. Під час заходу в їдальню нас зустрічали «радісними обіймами». На сніданок, обід й вечерю є свій час. Це все залежало від настрою. Тобі могли дати або нормально поїсти часу, або давали дві хвилини. Бували такі моменти, коли ти навіть забуваєш обличчя своїх рідних. Сняться сни, але ти вже не бачиш облич — просто силует. І це дуже тяжко сприймається. Чим довше там перебуваєш, тим більше падаєш духом. Здається, залишишся тут на все життя".
Родина Кузьменків на акції на підтримку полонених, Ромни, літо 2024 року. Фото з архіву родини Кузьменків
У полоні довелося пережити довге етапування в іншу колонію, згадує чоловік.
"За п'ять тисяч кілометрів від дому мене доправили. Шість днів їхали потягом: дерев’яні лавки, сухпайок, і то його не вистачало. Ми могли добу не їсти".
Старший син Олексія Кузьменка Єгор на акції у Ромнах, літо 2024 року. Фото з архіву родини Кузьменків
У колонії медичної допомоги не було. Інколи попри заборони доводилося віддавати свій бушлат хлопцям, щоб вони хоч трішки зігрілися, коли хворіли.
"Тобі максимум там можуть дати якийсь бинт. Несвіжий, не новий. І таблетки від шлунку. Бували випадки, коли хлопці просто втрачали свідомість від високої температури. У кожній колонії по-різному. Є одна зміна — ще більш лояльно до тебе ставиться. Інша зміна — з ненавистю".
В Україну Олексій повернувся 30 грудня 2024 року серед ще 189 звільнених з полону захисників та цивільних.
Олексій Кузьменко. Суспільне Суми
"27 грудня ввечері — годинника в камері не було, але ми так приблизно по сонцю орієнтувалися — близько 21:00 зайшли до мене в камеру вертухаї, назвали прізвище, вивели. Я вже впав духом, думаю: новий етап, нова колонія. «На підвал» мене заводять. Дивлюсь, там ще хлопці. Крик, шум, спецслужби їхні. Нас роздягають. Знімали з кожним з нас відео, тобто листочок там: «Претензій не маю, мене ніхто не чіпав, мене ніхто не бив». Стоїш роздягнений, все сказав, що потрібно. І в тебе в думках, що це тебе везуть знову кудись. Страх, тому що ти розумієш, що буде далі".
Віра в те, що воїни дійсно повертаються додому, прийшла в Білорусі.
"Вже нам розв'язали очі, руки, видали сухпайки. І ми довго чекали. Всі на емоціях, і всі думають: зараз ми постоїмо, вони знімуть гарні кадри — і ми поїдемо у зворотному напрямку, хоча вже ось Україна. Стояли ми близько трьох годин. На території Білорусі нас вже ніхто не чіпав, ми вже нікому не потрібні були. Всі служби надавали допомогу, тому що багато хто був у тяжкому стані і їм потрібні були ліки. А потім під'їхала машина, а на ній — українські номери".
Вдома Олексія чекали дружина, двоє дітей, рідні та друзі.
Друзі та рідні зустрічають Олексія Кузьменка. Фото з архіву родини Кузьменків
"За півтора року діти підросли. Коли щодня їх бачиш, ти цього не помічаєш. І все змінилося, всі змінилися. Друзі приготували зустріч — я там просто вражений був, бо не очікував. Думаю: приїду — піду просто додому. Мені нічого не хочеться. Я вдома — все".
Цей Новий рік — перший після полону, що чоловік зустрів удома. Попередній минув на реабілітації.
"Я знав, за що я боровся, за кого я боровся — за свою сім'ю, за свою землю. Я знав, що моя правда. Потрібно вірити й знати, що хлопці повернуться, всі будуть вдома. Ми вірили, що нас чекають вдома, що ми потрібні".
Авторка — Катерина Войтенко.
