На Шосткинщині попрощалися з двома захисниками України — Юрієм Рибаковим та Петром Хобою.
Про це повідомили в Шосткинській РВА, а міський голова Микола Нога опублікував на своїй сторінці дописи зі спогадами про земляків.
Юрій Володимирович Рибаков народився 5 листопада 1979 року в багатодітній родині (мав трьох старших братів і одного молодшого). Коли хлопчику було 10 років, сім’я переїхала до Шосткинського району, в село Клишки. Тут Юра здобув повну середню освіту, знайшов друзів. Строкову службу проходив у Києві в музичному взводі, він майстерно грав на трубі. Після армії Юрій тривалий час працював в охоронних фірмах Полтави, мріяв стати військовим як два його брати.
За словами рідних, головним скарбом його життя була родина. Він завжди був люблячим, чуйним батьком і чоловіком, намагався дати сім’ї все найкраще. Дружину Світлану він знав з дитинства, вони були сусідами по вулиці. У любові та турботі зростав синочок Даміан, який частенько отримував від тата особливий подарунок. Чоловік мав яскравий літературний талант – у вільний від роботи час складав вірші, байки та навіть «переробляв» відомі казки на сучасний лад. Вся його творчість була просякнута добром, мудрістю та гумором. Людина широкої та щедрої душі, він намагався всі конфлікти вирішувати по-мирному, а батьківські нотації малечі замінювати цікавою та повчальною казкою. Творчість, фантазія, краса стали його душевним порятунком і пізніше… Коли на фронті був поганий настрій, Юрій надсилав дружині смішну байку або світлину з квіткою. Прагненням радувати інших було оповите все його життя.
З початком повномасштабного російського вторгнення Юрій вже 25 лютого записався в ТРО, боронив рідний край. До лав ЗСУ приєднався 22 лютого 2023 року, воював у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. На передовій виконував обов’язки старшого оператора роти вогневої підтримки, користувався високим авторитетом побратимів. За бойовий позивний обрав собі «Монах», адже був людиною віруючою і навіть деякий час жив у православному монастирі. Віра рятувала чоловіка та його побратимів. Одного разу, з його слів, хрест допоміг зупинити на артилерійських установках колону ворожих танків, коли в критичний момент чоловік возніс хрест над головою та благав Господа про захист… За словами фронтових побратимів, Юрій Рибаков був душею роти – надійний, хоробрий, позитивний. За мужність і високий професіоналізм наш земляк нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України» і медаллю «Ветеран війни. Учасник бойових дій» та грамотами. За час служби чоловік отримав кілька контузій та два поранення, після реабілітації повернувся до своєї частини. Навіть під час лікування постійно непокоївся: «Як там мої хлопці?». Він гаряче мріяв про Перемогу, після якої вже ніколи б не довелося брати зброю до рук… ніколи не бачити смертей.
Навіть в пеклі війни він намагався радувати свою Світлану та синочка… Не маючи змоги особисто привітати кохану зі святом, Юрій замовив для неї величезний букет червоних троянд. А від неї перед поїздкою на «нуль» отримав білосніжного ведмедика з серцем в руках, який зв’язала для нього дружина. Ця іграшка стала для чоловіка своєрідним оберегом і згадкою про дім.
Того дня видався важкий бій. Було багато поранених, серед яких – і наш земляк. Бойові побратими надали Юрію невідкладну допомогу, але критичний стан чоловіка потребував швидкої евакуації до медзакладу. На допомогу вже поспішала машина… Не встигла – підірвалася на міні. Серед понівеченої землі, скрапленої кров’ю наших захисників, залишився і світлий оберіг – іграшковий ведмедик…
Старший солдат Рибаков Юрій Володимирович героїчно загинув 22 березня 2025 року, поблизу населеного пункту Надіївка Покровському районі Донецької області. У чоловіка залишилися брати (двоє з яких теж захищають Україну на фронті), дружина та діти.
Петро Володимирович Хоба народився 30 серпня 1994 року у нашому місті, мав старшого брата. Хлопчик навчався у Шосткинській загальноосвітній школі № 9. Професійну освіту здобув на базі Вищого професійного училища № 19 і отримав професію «Муляр, штукатур, лицювальник-плиточник».
Знайомі та друзі згадують Петра як щиру, товариську людину, активну, доброзичливу, комунікабельну. З юності він вмів товаришувати та бути надійним другом, намагався всім допомогти і поділитися останнім.
Після проходження строкової армійської служби наш земляк повернувся до рідної Шостки, тривалий час працював у сфері торгівлі.
Горе постукало до родини ще задовго до початку повномасштабної російської агресії. Антон Хоба – старший сержант, командир інженерно-саперного відділення — начальник інженерної служби 13-го батальйону, трагічно загинув 26 січня 2020 року. Тоді Петро втратив рідного брата, а пізніше лишився обох батьків…
Незважаючи на всі випробування долі, чоловік не огрубів душею – був відкритим до людей, добрим, чесним.
На захист Батьківщини став 18 квітня 2022 року, на фронті виконував обв’язки солдата-кулеметника, мав статус «Учасник бойових дій». Перше серйозне поранення отримав поблизу Торецька, неподалік від місця, де загинув від мінно-вибухової травми його брат Антон… Після тривалої та складної реабілітації Петро Володимирович повернувся до своєї військової частини. Але через певний час був демобілізований – стан здоров’я не дозволяв продовжувати військову службу. Серце Захисника перестало битися 24 березня цього року.
