Сьогодні, 17 березня, шосткинці провели в останню путь свого захисника Дениса Мезерю. Життя заступника командира взводу, головного сержанта стрілецької роти обірвалося 13 листопада 2024 року. Про це повідомив міський голова Микола Нога.
«Я любив вас усіх, а найбільше любив Україну… певно, в цьому і є та найважча провина моя». Ці слова особливо точно передають життєвий шлях людини, яка жила з любов’ю в серці — до людей, до родини і до своєї Батьківщини. Саме таким був головний сержант 1 стрілецького взводу 1 стрілецької роти НГ України Мезеря Денис Олександрович — чоловік, батько, наставник, воїн і справжній патріот України.
Мезеря Денис Олександрович народився 10 травня 1987 року у м.Шостка в дружній родині Олександра Миколайовича та Світлани Вікторівни. Був сином, старшим братом та улюбленим онуком. Брати любили проводити час з батьками на природі, часто батько брав їх на риболовлю.
Навчався в Шосткинській ЗОШ № 1.
У 2003 році після закінчення 9-ти класів вступив до Шосткинського ВПУ за професією «Кухар, кондитер». За короткий термін Денис став справжнім улюбленцем групи та всього навчального закладу. Його щирість, доброта і відкритість притягували людей. Він легко знаходив спільну мову з кожним, завжди підтримував, допомагав і умів створити атмосферу дружби та взаємоповаги.
Після завершення навчання Денис залишився працювати у рідному закладі майстром виробничого навчання. Для своїх учнів він був не просто викладачем — він був наставником, порадником і другом. Він щиро любив дітей, умів слухати їх, розуміти і підтримувати. Навчаючи професії, водночас навчав найважливішого — бути людьми: чесними, відповідальними, добрими і небайдужими.
7 травня 2010 року наш земляк був призваний на строкову службу. Займав посаду старшого механіка взводу дальнього зв’язку, де і прослужив до звільнення в запас 19 травня 2011 року.
Після закінчення служби працював кухарем ЗОШ № 9.
16 квітня 2015 чоловік був призваний на військову службу за мобілізацією, на посаду «оператор топогеодезист мінометної батареї». Приймав участь в АТО на території Донецької та Луганської областей.
12 вересня 2019 року старший солдат Мезеря Денис Олександрович зарахований до списків особового складу однієї з військових частин Сумщини, до складу Національної Гвардії України. На службі він зустрів і 24 лютого 2022 року…
Особливе місце у житті Дениса займала його родина. Він не просто створив сім’ю — він створив цілий всесвіт, наповнений любов’ю, теплом і турботою. Його дружина була для нього справжньою опорою, другом і найближчою людиною. Їх стосунки будувалися на щирій любові, довірі, взаємній підтримці та великій повазі одне до одного. Це був союз двох людей, які вміли берегти почуття, підтримувати одне одного у будь-якій ситуації та разом будувати майбутнє.
Найбільшою гордістю і радістю для Дениса Олександровича були його діти — донька Вікторія 20 років та син Артем 9 років. Він був турботливим, уважним і люблячим батьком. Для них він був прикладом сили, доброти і справедливості. Вмів знаходити час для розмов, спільних справ, відпочинку і простих сімейних моментів, які роблять родину справжньою. У їхньому домі завжди панували тепло, сміх, підтримка і взаємна любов. Кожну спільну хвилину, кожен погляд і кожне слово він беріг у серці, як найвищий скарб.
Він був натхненним архітектором родинного світу. Не з цегли та бетону, а того, що тримається на слові, честі і вмінні міцно тримати за руку. Він показав, що таке справжня сміливість — це не відсутність страху, а здатність іти вперед, коли страшно. Вчив, що любов — це не лише квіти, а й вчасно підставлене плече та впевненість, що вдома тебе завжди чекає теплий чай і спокій. Викарбував у серці головні цінності: бути чесними з собою, ніколи не кидати своїх у біді та любити цю землю так, щоб бути готовим її захистити.
З теплотою та вдячністю згадують Дениса Олександровича його колишні учні: «Він був найкращим вчителем. Його уроки були простими, але фундаментальними. Він навчив нас, як боротися, як перемагати, як стояти на своєму і як прощати.
Але в його «навчальній програмі» забракло одного розділу. Останнього. Найважливішого.
Він так і не встиг навчити нас, як жити без нього…»
Денис не зміг залишитися осторонь, коли на наш поріг прийшла біда. Він обрав захищати не тільки обійми своєї коханої, а й саме право на ці обійми під вільним небом. Його любов до нашої землі була продовженням любові до своєї родини, щоб вона могла жити під мирним небом. Щоб його діти зростали на своїй землі, не ховаючи поглядів. Щоб його дім залишався фортецею, де панують мир і гідність.
«Простіть мені цей вибір, бо він був єдино можливим для мого серця. Я не зник — я став частиною вітру, що гойдає віти дерев біля нашого дому, і тихим шепотом дощу за вікном. Мої цінності — це тепер ваша сила. Моя пам’ять — це ваш ПРОМІНЬ світла.»
Його серце було великим — у ньому вистачало любові для родини, друзів, учнів і всієї України.
Життя заступника командира взводу, головного сержанта стрілецької роти Мезері Дениса Олександровича обірвалося 13 листопада 2024 року…
