Сьогодні, 7 березня, Шостка попрощалися з молодим захисником, відданим сином України Сергієм Лазненком.
Про це повідомляє міський голова Микола Нога.
Захисник народився 28 червня 2002 року в місті Шостка. Єдиний та такий довгоочікуваний син в батьків Світлани та Сергія.
Батьки з любов’ю та турботою виховали свого сина, вкладаючи в нього все найкраще. Він зростав у любові та підтримці своїх батьків.
Після здобуття повної загальної середньої освіти Сергій навчався в Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою.
Зі шкільних років проявляв себе як учень із гарним інтелектуальним потенціалом, активно займався спортом (акробатика, хокей, футбол, джіуджіс – все було йому під силу).
У повсякденному житті був щирим, товариським, відкритим до людей. Мав багато друзів серед однокласників, умів підтримати, правильно реагував на поради вчителів. Сергія поважали за доброзичливість, простоту та внутрішню гідність. З дитинства в ньому поєднувалися розум, сила і добре серце.
У 2019 році він вступив на навчання до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. 24 серпня 2021 року в Києві Сергій мав честь брати участь у військовому параді до 30-ї річниці Незалежності України. Він крокував Хрещатиком у складі парадного розрахунку Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба — як майбутній офіцер і гідний син своєї держави.
Для нього це була не просто подія — це була честь.
З дитинства у Сергія була мрія, яка здавалася неможливою у XXI столітті. Він хотів бути героєм, довести свою мужність у бою та здобути славу воїна.
Він мріяв спробувати свої сили у Французькому іноземному легіоні.
Але війна прийшла в його країну. І тоді мрії стали іншими..
Під час повномасштабного вторгнення російські сили здійснили авіаудари по Харкову, знищили казарми та сімейний гуртожиток, який перебував на території Харківського національного університету Повітряних Сил. Під час авіаударів загинули чотирнадцять курсантів та сім цивільних, двоє з яких малолітні діти.
У ті страшні дні Сергій не залишився осторонь. Коли будівля була понівечена, коли під завалами залишалися люди, він не чекав наказів і не ховався за страхом. Він власноруч розбирав уламки, діставав з-під завалів своїх побратимів, допомагав пораненим.
Навіть тоді, коли прибули рятувальники й вагалися заходити в небезпечну зону, Сергій без роздумів кинувся вперед рятувати хлопців.
У 2023 році Сергій успішно закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба з присвоєнням військового звання «лейтенант» та продовжив здобуття вищої освіти за освітнім ступнем магістра. Попри навчання в університеті, після загибелі близьких товаришів, Сергій був дуже рішуче налаштований бути на передовій і робити все, для того, щоб захищати свою країну, підтримувати побратимів та виконувати свій обов’язок до кінця, навіть ціною власного життя.
Сергій був людиною честі. Він жив так, як відчував — сміливо, щиро, по-справжньому.
Після отримання ступеня магістра Сергій заздалегідь готувався до служби — особисто приїжджав складати фізичну підготовку та інші відбіркові випробування. Успішно пройшовши відбір, він був прийнятий до лав ГУР і став до виконання бойових завдань, захищаючи Україну на полі бою.
Рідні просили його не йти. Мама зі сльозами благала залишитися, берегти себе. Їй було страшно відпускати єдиного сина на війну.
Але його серце було там — на передовій. Він розумів ризик, але ще більше розумів свою відповідальність. І пішов, бо не міг зрадити свої переконання.
Він не ховався від труднощів і не тікав від відповідальності. Мріяв, що невдовзі поставить жовто-блакитний прапор на території Криму.
Десна для Сергія була особливим місцем. Саме там батько навчив його плавати. Коли випадала можливість побути вдома, у рідних краях, він завжди йшов до річки — на риболовлю, у тишу, туди, де відчував спокій.
Під час війни Сергій познайомився з дівчиною Тетяною, з якою вони прожили разом 4 роки. Сергій не хотів одружуватись, поки в країні війна і гинуть люди. А Тетяна завжди була поруч, підтримувала його вибір і розуміла, який складний і небезпечний шлях його чекає, не відвертаючись ні на мить, приймала це і підтримувала в цьому Сергія.
Сергій прагнув бути офіцером честі, а не слави. Йому не потрібні були оплески чи гучне ім’я. Для нього важливішими були принципи, відповідальність і слово, яке він давав.
Він захищав — свою землю, своїх близьких, своє майбутнє.
Сергій, навіть тоді, коли всі його думки були про війну й службу, знаходив місце для ще однієї справи, що йшла від серця. Паралельно з важкими роздумами й відповідальністю він мав особливе хобі — бив татуювання.
Для нього це було більше, ніж малюнок на шкірі. Це був спосіб зафіксувати момент, братерство, спільний шлях. Він залишив багатьом своїм хлопцям пам’ять про себе — вибиту його рукою.
І тепер ці татуювання — не просто символи. Це дотик його руки, це його характер у лініях, його настрій у штрихах, його тиша й сила, що назавжди залишилися з тими, хто носить ці знаки на собі.
У ньому було багато світла. Він умів жартувати навіть тоді, коли було важко. Умів підтримати, коли хтось падав духом.
Його сила була не лише в характері, а й у доброті. До Сергія тягнулись люди. В ньому була неймовірно глибока мудрість.
Він прийняв свій останній бій у Степногірську, у запеклій боротьбі за свободу рідного народу. Юнак, чиє життя мало бути довгим і щасливим, віддав його за те, щоб усі ми мали завтра. Його земний шлях був коротким, але винятково достойним. Загинув 21 січня 2026 року…
Тепер Сергію назавжди 23. Він залишиться в пам’яті кожного, з ким він спілкувався як людина, яка любила глибоко. Яка вміла бути поруч. Яка дивилась прямо в очі і говорила чесно. Яка завжди готова була прийти на допомогу.
Він прожив життя воїна — і пішов як воїн. З честю. З гідністю. З любов’ю, яку залишив у серцях тих, хто його знав.
