Війна – це завжди міграція величезної кількості людей, які втікають від небезпеки та рятують свої родини. І гадаємо, багато хто з вас помітив, що Суми стали наче опорним пунктом, який приймає переселенців. Це трохи дивно, аже наше місто саме знаходиться дуже близько від кордону. Але тим не менш, це так. Наше місто приймає багато людей як з прикордоння області, так і з інших регіонів України. Як їм живеться у нас, як прийняли їх місцеві, чи відчувають переселенці допомогу і якої саме допомоги потребують?
Щоб відповісти на ці питання, журналіст MISTOSUMY.com поспілкувався з чоловіком, який з родиною приїхав в Суми з Луганської області. Родом чоловік з небезпечної території, тому за домовленістю збережена анонімність (відсутність прізвища та фото героя). Сподіваємося на ваше розуміння. Давайте ж дізнаємося, що довелося пережити нашому героєві за увесь цей час та прочитаємо його історію.
«Яка війна? Що ти верзеш? Не розповідай мені тут байки й дай поспати!»
— Перш за все, розкажіть нам трішки про себе: хто Ви, звідки, скільки років, про родину.
— Мене звати Анатолій, повних 36 років, родом з Луганської області, міста Перевальськ. Маю дружину та двох дітей. Малій у цьому році буде 14, а малому – 9 років. У 2014 році, на нашу територію зайшли усі: і козаки, і грузини, і бородаті – кого тільки не було. З Афганістану також було багато. Перше, про що подумав, була дружина та відчуття страху. Вона була вагітна на останньому місяці, тому хвилювався за неї понад усе. Постійно у наш погріб бігали разом з сусідами, бо поодинці страшно. Якщо завалить – завжди стояли на по готові лопати та усі необхідні інструменти, щоб якщо що розкопувати. Страшно, небезпечно, особливо влітку – був розпал. Взимку більш-менш заспокоїлися перед Новим роком, а ми якраз виїжджали звідти. Десь 23 грудня 2014 року ми вже були у Сумах.
— 24 лютого: як цей день прийшов у Ваше життя, якими були перші думки, почуття, коли зрозуміли, що Росія розпочала широкомасштабну війну?
— Взагалі, 24 лютого у дочки День народження було, це як антиподарунок. Я був у відрядженні по роботі у цей день, аж у Кривому Розі. Взагалі їхав на допомогу на кілька днів і не допрацював буквально два дні, як почалася війна. Початок 5-ої ранку, місто почали обстрілювати по усім частинам. Паніка, гул, метушня – оце просто те, що було навколо тоді. Пам’ятаю, телефоную дружині у цей час, коли усі на телефонах і намагаються додзвонитися до рідних. Дзвоню їй, кажу як є, що почали атакувати, що обстрілюють, на що вона мені відповідає, цитую: «Та не може такого бути. Що ти мені розповідаєш за байки, я не повірю. Дай мені поспати».
— Я не став умовляти, просто попередив і сказав, що також буду намагатися добратися зараз додому. Через годину вона мені знову телефонує в істериці й майже кричить, що танки заїхали, гул стоїть. Відео мені ще знімала з дому, де видно, що їдуть танки по вулиці. Тому так. На початку ніхто не вірив, що таке можливо.
— Добирався я з Кривого Рогу тиждень додому. Спочатку поїхав до Запоріжжя, бо банкомати у Кривому Розі вже не працювали, а потрібні були кошти. Чому туди їхати, бо хотіли попросити директора підприємства віддати нам ті кошти, які ми вже відпрацювали та заправити авто бензином. На той момент до Харкова дібратися було нереально, а до Сум тим більше, тому довелося ночувати на вокзалі 3 дні у Запоріжжі. За той час пропало майже все, що у мене було: сумка з документами, телефон з зарядним пристроєм, гроші – усе просто вкрали. До Львова вже доїхав евакуаційним потягом без зупинок. Так, складно було, бо місць у буквальному сенсі не було, усе забито, а шлях, який подолали краще не згадувати. Їхали дуже довго. Коли дібрався Львова – придбав телефон та сім-карту на гроші бабусі з Естонії.
— Не міг ні доїхати, ні дійти, усе скасували, ніхто не працював, а мені потрібно було до своїх, до родини. У результаті добирався своїм ходом, частіше пішки, коли не було транспорту.
— На той час більшість полів були заміновані, чи не страшно було?
— Страшно було не добратися до своїх, не побачити їх. А все інше – на другому плані. А страшно було не доїхати, бо паспорт з Луганською пропискою, а по країні діяли великі перевірки. Народився в Естонії, прописка з Луганської області, а проживаю у Сумах – не кожен повірить, що це правда. Дуже щастило, що на першій сторінці у паспорті перше місто, яке зазначено – Таллінн, Естонія, а далі ніхто не дивиться. Добирався через Львів: попутками, пішки тощо. Зі мною були ще четверо хлопців з Лебедина, тому було не сумно. Місцеві жителі сіл дуже допомагали. Коли питали у них дорогу, казали, як можна обійти блокпости й розповідали куди йти далі.
«У момент вторгнення Суми наче стали одним цілим»
— Чому обрали Суми, як місто, куди переїхати? Та чи складно це було взагалі здійснити?
— Наша подорож до Сум – це як окрема тема трилеру. Спочатку їхали на одному автобусі, потім його пробив радіатор на мості який підірвали, як на Лисичанськ їхати по трасі Бахмута. Довелося чекати після цього інший автобус десь 4 години. Відходити далеко не можна було, бо поле заміновано, тому в туалет ходили прямо під колеса, як би це не звучало.
— У Сумах у мене друг дитинства з Сіверодонецьку, який також переїхав. От він і допоміг домовитися, щоб мене перевели у Суми монтером залізних шляхів. І до речі, поки не прийшла до мого керівництва офіційна заява про запрошення на роботу у Сумах, мене ніхто не відпускав з Перевальську. А щоб отримати запрошення через ваше місто, потрібно фізично у ньому находитись. Тому допомога друга дуже вчасна, адже завдячуючи йому я приїхав і на наступний день одразу пішов працювати та не чекав з моря погоду, як кажуть.
— І от, виїхавши о 6 ранку з нашого міста, у Сумах ми були увечері наступного дня. Понад добу. Дружина переносила нашого хлопця, тому він уже Сумський, народжений на Басах. З цим також дуже пощастило, бо по приїзду її поклали на збереження.
— Чи є якась різниця між пологовими у Сумах та Перевальську?
— Взагалі ж, коли потрібно народжувати, то домовляються, як мінімум, за пів року до пологів з акушеркою та лікарями. І ми так домовлялися, але через обставини переїхали, тому тут виникли складнощі. Проте, я вдячний лікарям Сум, які врятували мого сина, бо у Перевальську дружині б робили кесарів розтин і не вгадано, чи вижив би малий, бо у нього було триразове обвиття пуповини навколо шиї. А тут лікарі просто найкращі.
— Пологи проводила голова відділення й сказала, що дружина моя народжувати буде сама, бо у неї усі дані для цього є. У нас були партнерські пологи, але я до кінця так і не зміг достояти, бо дурно стало через хвилювання. Усе тому, що пристрій серцебиття був окремо до дитини прикріплений, а коли дружина народила, там пішов довгий звук, може знаєте, як у фільмах, коли людина помирає. Нас з дружиною не попередили, тому погано стало двом, але потім почули крик і як від душі відлягло.
— Тому Сумський перинатальний центр відмітився окремою теплою частинкою як у моєму, так й у серці дружини.
— Як Вас прийняло наше місто? І, власне, чому вирішили тут залишитися?
— Як тільки приїхали, то довелося жити у друга тиждень. У нього однокімнатна квартира, і звичайно поміститися усім було надто важко. Але, як зараз пам’ятаю, тоді був поріг Нового року й знайти щось – майже нереально. Урешті-решт знайшли на Хіммістечку чудові кімнати в гуртожитку. Взагалі хотіли повернутися, але наш дім у Перевальську згорів за невідомих обставин, коли нас не було у місті. Мер міста відмовився коментувати, хоча дім державний, а лише наїхав та погрожував, що на мене повісить те, що мій же дім згорів. Довелося просто повернутися до Сум.
— Розкажіть про перший досвід спілкування з сум’янами, чи привітні вони були?
— Знаєте, так. Вперше зіткнулися з сум’янами у гуртожитку й не отримали якогось негативу. Усі добрі та милі, навпаки допомагали. То за їжею подивляться, якщо ми не встигали, то ще щось. Усім ділилися. А у момент вторгнення Суми наче стали одним цілим. Кожен допомагав один одному, якщо комусь щось потрібно було – одразу шукали та віддавали безкоштовно, не було ворогів, а тільки найближчі друзі. Хто що міг – ділився цим. На жаль, зараз усе інакше, почало усе повертатися як до вторгнення.
— Знаючи спілкування у Луганській області та Сумській, чи є якась кардинальна різниця?
— Ну, раніше може я сказав би, що й ні, бо розмовляли російською, що у нас, що у вас. А зараз – так, у Сумах більше україномовних стало.
— Чи зіштовхувалися з сумським діалектом? Розкажіть про Ваш досвід: складно розуміти чи ні.
— У мене складнощі лише з діалектом Західної України, ото там взагалі нічого не зрозуміло, а сумський наче рідний.
«Війна вчить нас розставляти пріоритети»
— Кого у Сумах зустрічали більше: україномовних чи російськомовних?
— Взагалі раніше було дуже багато російськомовних, але зараз все інакше. Після повномасштабного вторгнення усі стали говорити українською. Я ж вирішив залишити російську мову у своєму лексиконі, бо я не можу розмовляти українською вільно. Так, я вчив її, розумію, але говорити мені складно. До того ж я прихильник такого, що якщо не вмієш говорити якоюсь мовою – говори тією, якою вмієш та можеш. Діти мої говорять двома мовами вільно, а от я не можу українською. Не хочу «каверкати» її.
— Переходячи до головної теми, ким Ви працювали ДО повномасштабного вторгнення? Розкажіть нам про Вашу минулу кваліфікацію.
— У 2014 я був монтером залізничної колії, пропрацював 5 років, потім ще 6 на іншій посаді й передостання моя професія була вогнетривник. Це професія футерування печей, котлів, ванн. Тобто, вогнетривник – це фахівець, який спеціалізується на установці, обслуговуванні та ремонті вогнетривких матеріалів і конструкцій. А вогнетривка, своєю чергою, – матеріал, що здатен витримувати високі температури та захищає вироби або обладнання від впливу вогню. Пропрацював на цій посаді 8 років загалом.
— Чому війна змусила Вас змінити кваліфікацію? Які труднощі виникали?
— Мене не влаштовували постійні відрядження. Війна вчить нас розставляти пріоритети. Я обрав не гроші, а родину. Найгірше, що може відчути батько, це коли ти приїздиш додому й хочеш обійняти власного сина, а він тебе не впізнає й біжить до мами.
— Як Ви визначили нову сферу діяльності та чому обрали саме її?
— Давно хотів спробувати себе у професії зварювальника. Зіштовхувався дуже багато разів з металом у попередніх професіях, дивився, люди працюють з цим і добре отримують. Тому тут зірки зійшлися самі собою. Але єдине, навчання було дуже швидке, усього пів року: максимум теорії та мінімум практики. Як на мене, це великий мінус, адже ніяка теорія не буде закріплена без практики. Тому навіть зараз я досі навчаюся, але вже на практиці, так сказати, закріплюю теорію після навчання.
— Як Ви взаємодієте з навколишнім середовищем та людьми у новій сфері?
— Безпосередньо став більше спілкуватися з людьми та навчаюся. Теорії ніколи недостатньо, тому зараз я досі вчуся, але вже сам і вчителів також знаходжу сам.
«Починаєш цінити більше людей, аніж гроші»
— Як війна вплинула на Ваші цінності та погляди на життя, роботу?
— Я зрозумів одне: робота роботою, але родина – найважливіше. Коли ти стикаєшся з ситуацією, коли можеш втратити когось з рідних – починаєш розуміти, наскільки вони для тебе важливі. Починаєш цінити більше людей, аніж гроші.
— Наскільки складно було змінювати професію в умовах війни?
— Чесно кажучи, складність була одна – гроші. Коли ти переїхав, виплат немає, на роботу влаштуватися не можеш через навчання, тільки надали статус щось типу незабезпеченої сім’ї, щоб отримувати гуманітарку. Я навчався пів року, з комуналкою допомагала бабуся з Естонії, за що я їй безмежно вдячний. Працювати не міг, дружина дивилася за дітьми – так і жили. Складний був час, але й це пережили.
— Чи вже відчуваєте якісь досягнення або успіхи у новій сфері?
— Напевно досягнення у тому, що коли викликали по роботі у Запоріжжя, пів року тому, то замість того, щоб допомагати фахівцям там, ти їх навчаєш. Думаю, це через те, що коли ти тільки вивчив теорію – усе здається елементарним, знання свіжі, мізки ще працюють. А коли ти приходиш на роботу й робиш монотонно щось – пам’ять стирається, тому й наші сучасні фахівці проходять підвищення кваліфікації.
— Які поради Ви дали б іншим, хто стикається з необхідністю зміни професії та життя через війну?
— Пробуйте себе у всіх сферах, навчайтеся та відчувайте – чим ви хочете займатися, яка справа прямо тягне вас? Дізнавайтеся щось нове, не зупиняйтеся й завжди йдіть вперед. Якщо щось подобається – підвищуйте кваліфікацію, не стійте на місці.
***
Будьте терплячі і толерантні до оточуючих вас людей, ви ж не знаєте з чим їм доводиться зіштовхуватися під час цієї страшної війни. Підтримуймо один одного, адже разом – ми сила. Разом – ми переможемо! Все буде Україна!
Спілкувалася Біловол Наталія, MISTOSUMY.com
Приєднуйтесь до наших сторінок в соцмережах і слідкуйте за головними подіями: Telegram Viber Facebook
