Життя Ріддіка було звичайним — він навчався в університеті, грав у футбол, подорожував і будував плани на майбутнє.
«Навчався в Глухівському Національному Педагогічному університеті імені О. Довженка за спеціальністю фізична культура, спорт та валеологія. Багато подорожував країною та грав у футбол на рівні області та району», — згадує Ріддік.
Після навчання Ріддік отримав повістку, його вибір був чітким і усвідомленим — без вагань та сумнівів. Служба стала логічним продовженням внутрішніх переконань, а не випадковістю чи обставинами.
«По закінченню педагогічного університету, я отримав повістку. Не вагаючись вирішив виконати свій конституційний обовʼязок. Проходив строкову службу у 1121 навчальному зенітно-ракетному дивізіоні, який входив до складу 169 навчального центру Сухопутних військ Збройних Сил України. Перша військова спеціальність – механік-водій МТЛБ. Згодом пройшов навчальні сержантські збори і став на посаду головного сержанта взводу», — говорить Ріддік.
Контракт підписав майже одразу після короткої перерви. Каже, що це було його свідоме рішення.
«Після повернення зі строкової служби, вирішив для себе, що хочу продовжувати свій шлях військового. Головною мотивацією для мене були особисті переконання, повʼязані з патріотичними поглядами та можливість внести свій вклад в обороноздатність країни. Після місячної перерви, уклав контракт з 2 полком НГУ», — говорить гвардієць.
Початок повномасштабної війни він пам’ятає дуже чітко.
«В перші години 24 лютого 2022 року, разом з побратимами висунулись на оборону Чернігова у складі 2 полку НГУ. Нам була довірена одна з найважчих ділянок для оборони поблизу населеного пункту Ягідне, Чернігівської області. Одразу ж, в перші дні, відбулись бойові зіткнення з переважаючими силами противника, які переважно складались з військовослужбовців з туви, бурятії та якутії. Наш зведений підрозділ поніс перші санітарні та безповоротні втрати. Група була розділена навпіл і відкотилась в різних напрямках – в сторону Чернігова та Києва. Перші 40 днів були напруженими, до моменту повної деокупації Чернігівської та Київської областей», — згадує Ріддік.
За його словами, це були важкі бої з перших днів, із втратами і постійною напругою.
Ріддік каже, що в той момент думав передусім про рідних.
«Під звуки сирен, першими моїми думками була безпека моєї родини та близьких мені людей, а також усвідомлення того, що найстрашніший сценарій подій все ж таки відбувся», — говорить гвардієць.
До початку повномасштабного вторгнення він уже розумів, що такий сценарій можливий.
«Морально я готував себе до цього, ще задовго до повномасштабного вторгнення. А після окупації кримського півострова, та початку АТО, я відчував, що повномасштабний конфлікт з рф неминучий», — говорить Ріддік.
Найсильніше йому запам’яталися не бої, а історії цивільних.
«Як військовий, ти готуєшся в ментальному плані до втрат серед побратимів. Але найважче для мене, це бачити жертви серед цивільного населення. Під час деокупації Ягідного, мені одним із перших довелось спуститись у підвал сумнозвісної школи, де російські війська у нелюдських умовах, майже місяць утримували 368 мешканців (серед них 69 дітей) як «живий щит». Понад 10 людей померли у підвалі від задухи та супутніх захворювань.
Спускаючись сходами того підвалу, назустріч мені вибігла дівчинка, років 3-4-х. Вона переплутала мене зі своїм батьком і з криками: «Тато за нами прийшов», полізла до мене на руки. Ми обіймалися і плакали разом», — згадує Ріддік.
Саме такі історії залишають найглибший слід. Вони нагадують, заради чого ведеться ця боротьба — за життя, за людей, за майбутнє.
Матеріал 2 Шосткинського полку НГУ
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
