До повномасштабного вторгнення прикордонна Кіндратівка Хотінської громади жила звичним життям. Понад півстоліття там мешкало подружжя Надії та Віктора Випірайленків. Майже рік тому через постійні обстріли вони були змушені евакуюватися. Спочатку жили у родичів, згодом — у гуртожитку. Пізніше придбали квартиру в Сумах за житловий сертифікат. Як облаштовуються на новому місці та про що мріють — розповіли Суспільному.
Переселенка з Хотінської громади Надія Випірайленко господарює на кухні двокімнатної квартири, придбаної за житловий сертифікат. Жінка каже: радіє новому житлу, але щодня згадує життя в рідній Кіндратівці.
Надія Випірайленко готує обід. Суспільне Суми
"У нас була хата, і хто був там, то бачив, як ми жили. Старенький автомобіль у нас був, автомобіль і вантажний, який згорів. Ми своїм трудом, тяжким трудом, тримали 3 корови, свиней. Город був 2 гектари. Ми не були бідні. І переслали мені фотографію, що горить наш дім. Я кричала… Я думала, що ще буде там життя. Села нашого вже немає зовсім", — розповіла пані Надія.
Надія Випірайленко з чоловіком та сестрою. Суспільне Суми
День евакуації — 28 травня 2025 року — пані Надія пам’ятає до деталей.
"Евакуація для нас була обов’язковою. Ми встигли вискочити саме тоді, коли «Білі янголи» їхали за людьми: у сусідів упала ракета, усе навколо розірвало — утворилася велика вирва. А я ще йшла з городу, редиску рвала. А чоловік чув, що щось летить, і я тільки на поріг, а він з хати виходить, і воно, як шарахнуло в сусідів — і ми попадали. Оглушило нас і ми попадали просто на поріг. І він кричить: «Бери Олю», бо в мене ще ж сестричка з Луганщини — Рубіжного. Син привіз, думав, сховаємо від війни. Вона в тапках, я в халаті з городу, чоловіку гараж, завів нашу машину, ми повскакували і тікать на Суми. Ми ні дверей не зачинили, не встигли. Залишили все відчиненим", — додала пані Надія.
Надія Випірайленко. Суспільне Суми
Із собою встигли взяти лише покривало. Сподівалися повернутися. Та, як з’ясувалося, поїхали назавжди, розповідає пані Надія.
"Коли витягла оце покривало, я його цілувала. Воно мені пахло нашою домівкою. Оце покривало, що ми забрали з Кіндратівки. Оце одне єдине було в нас на ліжку", — зізнається жінка.
Покривало на ліжку подружжя, яке забрали з Кіндратівки. Суспільне Суми
"У чому стояли, в тому й поїхали. Оце тапки з Кіндратівки. Як виїхали ми і більше там не були. Ми планували їхати, господарство ж залишилось-кури, каченятка, котики залишилися", — розповів Віктор Випірайленко.
Домашні капці Віктора з Кіндратівки. Суспільне Суми
Чоловік каже: досі важко повірити, що повернутися вже не зможуть.
У Сумах родина спочатку мешкала в родичів, потім — у гуртожитку. Згодом отримали повідомлення про можливість оформлення житлового сертифіката. Віктор пояснює: квартира затишна, але відчуття дому інше.
Віктор Випірайленко. Суспільне Суми
"Не домашні відчуття. Чужий дім. Ми знаємо, що ми його купили, заплатили гроші — все. А от вночі лежиш, надумаєш — стоп. Що мені завтра робити на городі, у дворі, поратися, десь покосити, дров порубати… А потім прокинувся — немає нічого в мене. Вона собі відвернеться плаче, а я собі плачу. Просто шкода нашої праці. Ми прожили 50 років, минулого року було золоте весілля і з них 45 років ми постійно будувалися", — зізнається Віктор.
Подружжя Надії та Віктора Випірайленків. Суспільне Суми
Село зруйноване, люди роз’їхалися. Та, попри все, каже Віктор, живе мріями і сподівається на повернення.
"Дуже хочеться, щоб закінчилася війна, щоб пожити в оцій квартирі і поїхати на малу Батьківщину. Подивитися, де я виріс, на рідну землю. І щоб поховали на рідній землі. Де я родився, де я хрестився, де я прожив усе своє життя — 70 років. Мої там рідні поховані, друзі, знайомі, батьки. І щоб мене поховали в тій рідній землі", — додає пан Віктор.
