22 квітня буде рік, відколи не стало Анатолія Семерні — військовослужбовця з села Полошки на Глухівщині. До війни він працював трактористом, допомагав батькам вести господарство і був опорою для своєї родини. У 2023 році чоловік отримав повістку і, не вагаючись, став на захист України, говорять батьки. Воював на Донеччині, служив у 31-й бригаді. І хоч сина немає поруч, вони щодня розмовляють із його фотографією, ніби Анатолій і досі вдома. Спогади про нього — далі у матеріалі.
– Оце ж приїхав, я й кажу: “Толік, он яка війна, сюди прийдуть воювати, росіяни".– Мам, ми сюди їх не пропустимо. Я тобі сказав, ми їх не пропустимо сюди.– Він надіявся.
Марія Семерня згадує слова свого сина Анатолія. Народився та виріс чоловік у Полошках на Глухівщині, працював трактористом, згодом Анатолій присвятив себе домашньому господарству, говорять батьки, допомагав їм у всіх справах.
“Трактор у нас був. То сіно, то городи. Було господарство. Вдома таким займалися. Хто картошку копав? Таки він”, – згадують батьки Петро та Марія Семерня.
Петро та Марія Семерня з портретом сина. Суспільне Суми
У 2023 році сину прийшла повістка, говорить пані Марія. Анатолій без вагань зібрався та пішов до військкомату.
“Нічого нам не розказав, а сказав: “Піду воювати. Все. Пійду захищати Україну”. Сказав нам так і все. А що там, як там? Воно чого нам не казав”, – каже мати військовослужбовця.
Фото Анатолія Семерні. Суспільне Суми
До служби у війську Анатолій ніколи не тримав у руках зброю, говорить його мати. Спочатку пройшов навчання у Житомирській області, а після став до лав 31-ї бригади. Воював на Донецькому напрямку. Батьки згадують, син оберігав їх від зайвих хвилювань і майже нічого не розповідав про війну.
“Ніхто нічого. Тоді письмо як мені прислали – Костя так його звали. Ну це з частини. Я його питала. Кажу: “Як Толік, мій син”. А він каже: “Бабо, добре”. Бо ж нічого мені не казали”, – згадує Марія Семерня.
Дитяче фото Анатолія Семерні. Суспільне Суми
Попри постійну небезпеку, Анатолій знаходив можливість підтримувати з ними зв'язок, говорять батьки.
“Кожен день, як можна. Оце як на бойовому був, казав не телефонуйте. Каже: “Не можна, а то вичислять нас. Ви, якщо тут таке не дзвоніть, я сам подзвоню”. Як не дзвонить, ходиш і сам не свій, плачеш", – кажуть батьки.
Фото Анатолія Семерні та його матері. Суспільне Суми
З часом у сина почало погіршуватись здоров’я, говорить мати, та він не розповідав про це батькам. Коли ж звернувся до лікарів, вони повідомили діагноз – рак стравоходу.
“Та ми не знали! Взагалі не знали! Він вже болів, мабуть, там, і нічого нам не признавався. До останнього було, це в госпіталі з ним лежали. Каже: “Я ще один місяць воював, мам", – розповідає пані Марія.
Фото Анатолія Семерні. Суспільне Суми
Мати дізналася про діагноз лише тоді, коли приїхала провідати сина в лікарні у Дніпрі.
“Мені одразу лікарі сказали, що в його рак стравоходу, він жити не буде. Я одразу приїхала додому, не знаходила собі ні міста, нічого. Тоді приїхали, у Київ його перевезли. А я й в Київ поїхала туди. Поїхала в Київ, мені лікарка те ж саме казала, а я все не попитаю: “У мене нічого не болить, нічого, нічого”, – говорить пані Марія.
Фото Анатолія Семерні. Суспільне Суми
Після лікування у Дніпрі чоловіка перевезли до Сумської лікарні.
“Я його питаю: “Толік, чого тебе в Суми перевезли?”. Він каже: “Мені сказали лікарі, ближче додому”. Ну, я ж вже знала, оскільки він ближче до дому. У Суми ж мене викликала лікарка, щоб доглядала, бо він уже лежачий був. Приїхала, вона мені каже: “Знаєте що, мама? Син не доживе до кінця місяця", – пригадує Марія Семерня.
22 квітня 2024 року серце Анатолія зупинилося. Йому було 48 років.
"Хороший був, шанований був. І малим був хороший. Робив. І от і людям допомагав. Косить було, із косою піде. Просять тут баби старенькі викосити, там дві сотки, ще корову чи там козу тримає, піде він викосить”, – згадують батьки військовослужбовця.
Дитячі фото Анатолія Семерні. Суспільне Суми
Тепер Петро та Марія залишилися одні у своїй хаті. Анатолій за своє життя не створив сім'ї, а його рідні брати живуть в інших містах. Єдиним співрозмовником стала фотографія їхнього сина, кажуть батьки. Дивлячись на неї, розповідають Анатолію про свій день, про новини в селі та про події в країні, ніби він і досі поруч.
