Шосткинщина провела в останню путь двох вірних синів, захисників України.
ІГНАТОВСЬКИЙ ВАЛЕРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ народився 20.02. 1978, виховувався у дитячому будинку. Коли хлопчику було 14 років, його всиновив чоловік з Києва. Саме зі столицею України пов’язані найкращі спогади дитинства та юності Валерія. Навчався у Київській школі № 250. Доброта і турбота нового батька, його віра і мудрість дали добрі плоди – Валера гарно вчився, з усіх предметів мав оцінки «відмінно» і «добре».
Після отримання повної середньої освіти юнак вступив до Херсонського морехідного училища. На жаль, через рік навчання довелося залишити (родинні обставини).
За словами знайомих, Валерій з молодого віку був вдумливою, розумною та глибокою людиною. Цікавився психологією та правознавством (останнє захоплення передалося йому від прийомного батька-юриста, який зібрав вдома солідну бібліотеку з даної галузі).
У 1996-1997 роках працював матросом у приватній судноплавній компанії АСК «Укррічфлот», яка займалася перевезенням вантажів. Не дивлячись на «морську романтику», здібний та амбітний юнак мріяв про більше. У вересні 1997 року Валерій став студентом Київської державної академії водного транспорту. У червні 2002 року він успішно завершив навчання та здобув кваліфікацію менеджера-економіста.
Тривалий час чоловік працював у Києві, у відомій компанії-автовиробника «Volvo». Займав посаду завідувача складом, користувався повагою колег і керівництва. «Тихою гаванню» після насиченого трудового дня для чоловіка стала його власна сім’я. У 2008 році подружжя Ігнатовських переїхало до Шостки, Валерій почав працювати продавцем-консультантом у сфері торгівлі . У чоловіка підростало двоє донечок – Поліна та Анастасія (зараз дівчатам 17 і 16 років).У вільний від роботи час захоплювався рибальством і читанням літератури.
Як і всіх українців, буремні події останніх років не залишили осторонь і нашого земляка. У лютому 2024 року він став на захист Батьківщини. На фронті виконував обов’язки старшого навідника мінометної батареї механізованого батальйону. Воював на найгарячіших ділянках воєнної мапи.
6 лютого 2026 року став останнім днем його життя… Воїн загинув поблизу н.п. Іллінівка Краматорського району Донецької області. До останнього подиху він залишався вірним військовій присязі та українському народу…
ТРОФИМЕЦЬ АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ народився 27 травня 1976 року у нашому місті, виріс у дружній родині.
Батьки виховали в ньому працьовитість, порядність і повагу. Крім Андрія в сім’ї підростав молодший брат Олександр, з яким його пов’язували братерська підтримка. Хлопчик навчався та закінчив Шосткинську спеціалізовану школу №1. З дитинства був активним і цілеспрямованим. Відвідував секцію з плавання та тренувався у спортивній залі. Захоплювався авіацією – займався авіамоделюванням, створюючи та конструюючи моделі літаків. Професійну освіту отримав у Воронізькому ПТУ.
Трудове життя Андрій розпочав з легендарного заводу «Свема», де пропрацював близько чотирьох років. Користувався авторитетом серед колег, був відповідальним і сумлінним працівником.
Найбільшим його покликанням стала дорога… У дорослому віці цікавився машинами, захоплювався ремонтом авто, добре розбирався у техніці. Андрій щиро любив автомобілі й більшу частину життя присвятив професії водія. Починав із перевезення меблів, згодом працював у службі таксі. За кермом завжди був уважним, надійним і зібраним. Відмінно знав свою справу та отримував від неї справжнє задоволення. У самій глибині душі чоловік був романтиком і мрійником – захоплювався фентезі, обожнював дивитися «Володаря перснів».
«Турботливий син, люблячий чоловік і найкращий батько у світі — саме таким він залишиться в пам’яті рідних і друзів. Спогади про Андрія завжди викликатимуть теплу усмішку, навіть крізь сльози», – говорять родичі.
У 1996 він одружився з Юлією, зустрівши свою долю на заводі «Свема». Саме там почалася їх історія, що стала міцною основою подальшого життя. У подружжя народилися дві доньки, Валерія та Катерина – його найбільша гордість і радість. Він безмежно їх любив, завжди підтримував, хвилювався за своїх дівчат і щиро пишався кожним їхнім досягненням. Родина стала для нього головною цінністю та опорою. Його діти обожнювали кожен момент, проведений разом. Подорожі, прогулянки та звичайний час поруч залишаться в їхніх серцях і будуть зігрівати душу… Сонячне серце було сповнене любові не лише до близьких – він щиро любив і домашніх улюбленців (кота та собаку), про яких дбав із відповідальністю та ніжністю.
Воєнні будні почалися для Андрія Миколайовича ще задовго до повномасштабної російсько-української війни. У березні 2019 року він добровільно підписав контракт і став на захист України, продовжив служити і після 24 лютого 2022… Воював на Харківському та Донецькому напрямках. На фронті виконував обов’язки мінометника, водія. За сумлінну військову службу, особисту сміливість і патріотизм Андрій Трофимець був нагороджений: почесною відзнакою 13 окремого десантно-штурмового батальйону, медаллю «За незламність духу» та численними грамотами і подяками.
Він проходив службу у кількох військових підрозділах. Нашого земляка поважали за чесність, принциповість і силу характеру. Андрій був людиною зі своєю позицією — не боявся висловлювати думку та відстоювати справедливість. Своїми діями й професійністю не раз рятував життя побратимів, за що отримував щиру вдячність і повагу. Він також знав ціну бойовому братерству, адже і його власне життя не раз опинялося під загрозою, але було врятоване друзями.
У колективі його цінували за надійність, сміливість і готовність підтримати в найважчі моменти. У пам’яті побратимів він залишиться справжнім товаришем і людиною честі.
У березні 2025 року Захисник отримав осколкові поранення на Покровському напрямку, після реабілітації повернувся в стрій. Родичі часто згадують слова воїна Світла: «Ніхто не очікував, що у нас така сильна армія… А ми вистояли, вистоїмо і переможемо!». Віра у своїх побратимів і у Перемогу давала Андрію сили у найскладніших ситуаціях. Заповітною мрією чоловіка було повернення до рідних людей, своєї сім’ї.
Сьогодні вони згадують Героя з невимовним сумом і вдячністю за кожен день, проведений разом: «Андрій був чесною й щирою людиною. Завжди приходив на допомогу іншим, але сам рідко просив підтримки. До людей і тварин ставився з повагою та добротою — у його серці було багато тепла. Про таких кажуть «душа компанії». Він умів сміятися найгучніше й найщиріше, заряджати навколо світлом і гарним настроєм. Навіть в якості бойового позивного обрав «Рупор»! Його присутність завжди відчувалася — поруч із ним ставало спокійніше й легше. Понад усе цінував у людях чесність і доброту… Сам був справедливим, відкритим і життєрадісним. Завжди встигав підтримати у складну хвилину, знайти потрібні слова й підняти настрій навіть тоді, коли було це непросто».
Солдат Трофимець Андрій Миколайович відійшов у Вічність 30 серпня 2025 року, поблизу селища Котлине (Донецька обл.). Загинув при виконанні бойового завдання, віддавши життя за свободу України та мирне майбутнє своєї родини…
За повідомленням міського голови Миколи Ноги
