Минає 82-га роковина з дня трагічних подій 8 березня 1942 року. Місцеве населення стало заручниками та жертвами через необдумані дії комуністичного режиму. Розплачуватись довелося звичайним хліборобам та їх сім’ям.
20 січня 1942 р. о 15.00 з села Землянки виїхала група з 80 німців та 20 поліцаїв. Вони почали рух на Гуту. Розвідники партизанів та німців почали бій біля хутора Каплиці, командир загону С. Ковпак наказав зайняти оборону х. Гути.
Бій розпочався у західній частині хутора о 16.00. Бій тривав до 18.30, німці відступили назад до Землянки, вони втратили 8 вбитими та 2 пораненими. З вбитих на полі бою залишився капітан німецької служби переведений з цивільної служби в головне управління поліції, а також майор Вермахту, його тіло було вивезено німцями у Глухів.1 Майор керував відділом Гестапо, він був направлений з загоном для боротьби з партизанами. Втрат серед партизанів не було.2Після цього, очікуючи неминучої каральної акції, партизани мобілізували всю місцеву молодь і відійшли у Брянські ліси. Селян при цьому залишили напризволяще.3
8 березня годині о 10-11 дня у Гуту на санях приїхали солдати «Української роти», поліцаї з Хильчанська, Шостки та мадяри, під командуванням СС. Це були радянські солдати, набрані з табору військовополонених у Хутір-Михайлівському, вони були у радянських та німецьких шинелях, розмовляли по-російськи. Солдати приїхали на санях, оточили хутір Гуту, розмістили солдатів по периметру хутора, щоб ніхто не втік. Бійці були озброєні гвинтівками, кулеметами з запалювальними кулями, також мали гармату.
Після отримання вказівок від командирів з СС та пострілом сигнальної червоної ракети, солдати почали стріляти по хатах та людях котрі вибігали з хат. До деяких хат заходили бійці, вбивали хазяїв та порпались у їх речах, забирали майно, їжу. Солдати цього підрозділу були напідпитку, поводились дуже жорстоко з місцевим населенням. Деякі німці допомагали або не звертали увагу на втечу деяких селян з хутора. У Гуті було вбито всіх мешканців, від дітей, жінок, старих та чоловіків, крім тих кому пощастило вижити. Цього дня було спалено понад сім десятків дворів, клуб та колгоспні ферми.
Після спалення Гути, бійці рушили на хутір Теребеньки, також вбили всіх хто там був. Потім рушили на хутір Каплицю, у хутір прибули годині о 15-16.
Тут солдати вбивали тільки чоловіків та хлопчиків. Хати спалили, а жінок відправили у с. Землянку.
Після спалення хуторі, бійці «Української роти» були деморалізовані, деякі втікали з підрозділу, декого німці розстріляли. Влітку 1942 року підрозділ був розформований, а солдатів направлено в різні підрозділи. Дехто навіть знову воював на боці Червоної Армії аж до кінця війни. Вони мали ордени та медалі, але розслідуючи про спалення хуторів, таких солдатів знаходили, засуджували та позбавляли всіх нагород. Перший етап слідства був у 1945-1947 рр.
Після війни, поліцаїв котрі палили хутори почали шукати по всьому СРСР. Багато з них жили звичайним життям, більшість з них служили в Червноній Армії, мали нагороди за перемогу у Другій Світовій війні.
Частину цих солдатів вдалось вирахувати та засудити, серед них були: Єненко Іван Сергійович 1944 року засуджений до розстрілу, Ханько Гаврило Семенович, Мордань Микола Гаврилович засуджені до 20 років таборів, Охотнікова Василя Гнатовича та Кову Миколу Григоровича, Маловічко Панаса Федосійовича, Демідова Івана Павловича засуджено до 15 років таборів, Галушко Феодосія Пилиповича засуджено до 10 років каторжних робіт, Омельченко Павла Лук’яновича, Делець Федір Леонтійович, Карпищенко Павло Павлович, Оксаненко Василь Тимофійович, Кухарець Яків Микитович, Савєльєв Сергій Георгійович засуджені до 25 років таборів. 12 листопада 1948 р. Ємець Петро Петрович, Одинець Василь Федірович, Китайгора Іван Семенович, Дерев’янко Іван Михайлович були засуджені на 25 років ув’язнення.
20 березня 1967 року було розпочато слідство за ст. 56 ч.1 КК УРСР, звинувачувались Ричко Олексій Йосопович, Кобець Яків Олександрович, Дубенко Микола Петрович, Кривоніс Михайло Йосопович та Чєрняєв Сергій Миколайович у розстрілі мешканців Гути, Каплиці та Теребеньки 8 березня 1942 року.
Під час слідства, над винними у розстрілі мешканців хуторів Кобець Євдокія Пилипівна 1883 р.н. свідчила про події того часу наступне: «8 березня 1942 німецькі солдати: добровольці «Української роти», поліцаї та німці приїхали у наш хутір з половини дня, оточили весь хутір, інші добровільно стали ходити по хатах та розстрілювати чоловіків, хто намагався втекти і розстрілювали стоячими навколо хутора солдатами.
Таким чином було розстріляно та спалено разом з будинками до 25 чоловік, а жінок вони гнали на с. Землянку, всі вони розміщувались по своїх знайомих. До нас в будинок зайшли 4 добровольці, озброєні, хто вони, Я їх не знаю, один з них при вході в хату вбив пострілом з гвинтівки мого племінника Литвинова (Литвина)Петра Карповича, 25 років. Тоді ж вбили пострілом племінників – Литвинова (Литвина) Петра Карповича, 13 років.
Добровольці вийшли з хати на двір та в погребі виявили мого сина – Кобець Миколу Івановича, 24 років, зятя Гутянко Івана Наумовича, 25 років, обох поставили в ряд і до них ще привели трьох чоловіків Кушко Василя Петровича 15 років, Кушко Петро 50 років.
В першому розстріляли моїх племінників, добровольці пострілом запалювальною кулею запалюють мій дім, котрий опісля згорів. Зайшли в поряд живучу кімнату (хату?) до мого брата – Литвинова (Литвина) Карпа Трохимовича, побачили в городі, повели в дім і там розстріляли. Таким чином хутір Каплиця був спалений, а чоловіки всі розстріляні. З солдатів нікого вона не знала, крім одного візника котрий привозив на двох конях гармату солдатів. Це був Литвинов Іван Вікторович мешканець х. Каплиці. В цей же день був спалений хутір Гута в 2-х кілометрах від хутора Каплиці. Після каральних дій солдати поїхали в селище Вороніж через с. Землянку.4
Чубун Анастасія Петрівна 1913 р.н. свідчила наступне: «Під час німецької окупації, я зі своїм чоловіком Гутянко Антіном Даниловичем мешкала на х. Каплиці Глухівського району Сумської області, обидва працювали в колгоспі на рядових роботах. На нашому хуторі було близько 20 дворів. Мешканці нашого хутора, у тому числі й я, з чоловіком надавали допомогу радянським партизанам, котрі часто приїздили до нашого хутора. Наш хутір був у лісі. 08 березня 1942 року годині о 10 ранку ми почули постріли з сторони хутора Гути, дим. Хутір Гута розташований від нас в 2-2,5 кілометрах, самого хутора не було видно, оскільки він знаходився в лісі. Про те, що на хуторі Гута розстрілювали людей, ми не знали. З хутора Гута і Каплиці ніхто не прийшов. Приблизно о 17 годині вечора,
Я вийшла на вулицю побачила, що зі сторони хутора Гута на хутір Каплицю рухається велика валка з солдатами. Я разом зі своїм чоловіком Гутянко Антіном Даниловичем вискочили з дому та сховались на городі в снігу. Доїхавши до кінця хутора з боку Землянки, солдати зупинились, розбіглись по хутору та почали стріляти, хати почали горіти. У цей час, на купу снігу в нашому городі зайшов один солдат і побачив нас, він наказав мені залишатись на місці, а чоловікові наказав йти до нього. Я залишилась за купою снігу, а чоловік пішов до солдата і разом з ним вони спустились з купи снігу у двір. В цей час, Я почула постріл. Зайшовши на купу, Я побачила солдата, котрий стояв на крильці та опускав гвинтівку, чоловіка не було. Я зрозуміла, що він розстріляв чоловіка в будинку. Цей солдат був одягнений в сіру солдатську шинель, говорив російською мовою, хто він, Я не знаю. Риси обличчя його, я не запам’ятала, впізнати його Я не зможу. У дворі стояли ще двоє солдатів, одягнених у сірі шинелі, вони сміялись. Розстрілявши чоловіка солдати пішли у наступний будинок, де мешкав батько чоловіка – Гутянко Данило Антонович та брат чоловіка – Гутянко Павло Данилович. Гутянко Павло знаходився на городі, побачивши його один з солдатів вистрілив в нього. Павло впав. Я забігла у свій будинок, чоловік лежав у кімнаті, він був мертвим, куля влучила йому в потилицю. З криком «за вас їх побили», Я вискочила на вулицю. Почувши мій крик один з солдатів наказав мені підійти до нього, Я хотіла йти до нього, але у цей час він відвернувся. Я впала в сніг, до мене солдати не підходили. Зі слів матері мого чоловіка Гутянко Євдокії Омелянівни мені стало відомо, що Павло лежав на городі поранений, його батько Гутянко Данило Антонович поніс йому горнятко води, солдат побачивши це – розстріляли Гутянко Данила та добили Павла, після чого підпалили наші будинки.
Розстрілявши чоловіків, старих та підлітків, жінок ніхто стріляв, а погнали їх в Землянку. Я пролежала в снігу години до 9 вечора. Зі всього хутора залишилась не спаленою одна хата – Кириченко Ганни, по-батькові її не пам’ятаю. У неї Я була до ночі, а вночі поїхала у Вороніж. Крім моїх родичів цього дня були розстріляні: Хохленко Яків Михайлович, Гутянко Іван Наумович, Гутянко Андрій Антонович, Гутянко Михайло Андрійович, Кушка Василь Петрович, Дудка Михайло Омелянович, Журик Антон Антонович та його сини Іван, Микола, Сергій, Литвинов Карпо Трохимович, Литвинов Петро Карпович, Литвинов Микола Іванович, всіх інших не пам’ятаю, всі вони поховані на могилках на хуторі Каплиця. Після спалення хутір Каплиця не відновлювався. Потім, Я дізналась, що були повністю спалені х. Гута та Теребеньки, а їх населення розстріляне. Нікого з солдатів, що брали участь у розстрілі мешканців х. Гута, Каплиця та Теребеньки, Я не знаю. Знаю лише від односельців, хто говорив не пам’ятаю, що ці солдати приїхали з м. Шостки.5
Такими були трагічні події для мешканців спалених сіл та хуторів. Солдати, партизани, які повинні були захищати населення, для якого вони тут і перебували, просто втекли та залишили людей напризволяще. Таким чином, показавши своє звіряче комуністичне обличчя.
1 ЦДАГО Ф. 63 Оп.1 Спр. 9. Арк. 33./Сумская область в период Великой Отечественной войны 1941-1945, стр. 242
2 ЦДАГО Ф. 63 Оп.1 Спр. 9. Арк. 29-30, 35.
3 Дерейко І. «Локальний вимір партизансько-поліційного протистояння в райхскомісаріаті «Україна»: історія однієї роти».
4 ГДА СБУ Ф.5. Спр. 67102 Т. 12
5 ГДА СБУ Ф.5. Спр. 67102 Т. 3. Арк. 170-172
СТЕПАНОК Андрій Іванович
