У селі Капітанівка зареєстровано троє людей. Вулиці, колись багатолюдні і галасливі, тепер заросли деревами. Від магазину, школи, клубу та більшості будинків не залишилося сліду. Як живуть останні мешканці села Конотопського району на Сумщині – у матеріалі Суспільного.
Ніна Бражник. Суспільне Суми
86-річна Ніна Бражник розповідає про своє село, Капітанівку, в якому прожила усе життя:
"Тут було багацько людей. 100 дворів було. Ми ходили на роботу, ферма була тут, і стан був. І весело було, і людно, і гульбища всякі були, все було. А тоді розбіглися, розійшлися всі. Весілля були, гуляли, і гармошка грала раніше, ходили, співали люди, весело було. А тоді все пішло. Одне дерево виросло і все".
На вулиці, де живе пані Ніна, колись був магазин, житлові садиби, тепер – ліс, тільки подекуди серед заростів зустрічаються залишки хат і господарчих споруд. Жінка розповідає, що тепер у селі тільки два будинка, в яких живуть постійно. Її будинку більше 60 років.
Подвір’я Ніни Бражник. Суспільне Суми
Подвір’я вкрите виноградом, його садили, коли закінчили будуватися у 1963 році. Стебла з ягодами плетуться і по господарчих спорудах. Лози рясно усіяні солодкими гронами, які вже не збирають.
"Відмовилися від города, залишили 15 соток всього. А решта заросла. Немає кому оброблять. Позаростало все деревом, бур’яном. Раніше були і корови, і свині, і овечки, усе було, держали. А тепер немає вже нічого", — поділилася пані Ніна.
Виноград на подвір’ї Ніни Бражник. Суспільне Суми
Жінка розповідає, що свого часу багато людей виїхало у село Жовтневе, так за радянських часів називалася сусідня Курилівка. Каже: там ціла вулиця вихідців з Капітанівки. Зараз син гукає до себе, у місто, але, говорить жінка, надто важко дістався цей будинок, щоб його покинути.
Подвір’я Ніни Бражник. Суспільне Суми
"Не давали тут строїться, начальство не давало. Хотіли, щоб туди у Жовтневе переїхали всі. Тож ті поїхали, а ми осталися. Тільки цю построїли хату, вже ж тоді і стройка така була, усього недостатньо було. Тоді заробітки які були? Робиш-робиш, а два рублі заробиш. А на ті два рублі що ти? Правда, на руб 6 хлібин можна було взять. Уже здоров’я, вважай, увірвалося, і вже нікуди… Вирішили доживать тут. І зараз хочуть забрать, а я кажу: я у своїй хаті вже доживу. Навідуються, їздять, возять бабі усе, продукти возять, онуки їздять", — розповіла жінка.
Біля двору пані Ніни, на в’їзді у село, і досі стоїть скринька для листів, на місці і власна поштова скринька, але кореспонденцію тут давно вже не чекають.
"Раніше ж листи писали, було скільки тих листів, газет носили, все виписували, журнали всякі. А тепер нічого. По телефону побалакали і все", — додала пані Ніна.
Пані Ніна каже, що колись мала багато подружок, залишилася одна, живе у Курилівці, не бачилися вже давно. Більше 20 років немає чоловіка.
Валентина Задорожна. Суспільне Суми
Валентина Задорожня розповідає: прожили з чоловіком 60 років, вийшла заміж у 16.
"Я сама з Жовтневого, з Курилівки. Оце вийшла заміж, собі отхватила такого чоловіка красеня", — розповіла Валентина.
Валентина говорить: 32 роки мешкали зі свекрухою, виростили двох синів, мають 8 онуків. Один син помер 4 роки тому, другий хворіє, живе з нею. Господарства, каже жінка, вже майже не тримають.
Подвір’я Валентини Задорожної. Суспільне Суми
"Ми весь час корову держали. Тепер оце сім місяців уже нема діда, так оце, мабуть, місяць як корову продали на м'ясо на Харків. Пораю утята, курі, собаки, котів, десяток котів там, які хоч на колір, понавилуплювалися. А тепер там, рятуй, і білі, і сірі, волохаті, які хочеш. Це син привіз, той, що помер, так уже собаку жалію, кажу, сина нема, так хоч ти живи", — поділилася Валентина.
За словами пані Валентини, перед війною збиралися виїхати до сина у Конотоп, придбати там житло: "Думали й купить, а тоді син мій, Юра, як помер, і все й остановилося".
Подвір’я Валентини Задорожної. Суспільне Суми
Жінка каже, що все необхідне в них є, в будинку тепло, вода в колодязі чиста, у справах їздить на велосипеді, а як треба в місто, так по трасі неподалік ходить рейсовий автобус. За потреби допомагає один із дачників, який живе неподалік.
Дачниками тут називають дітей місцевих мешканців, які виїхали, але приїздять у батьківські хати, підтримують там порядок, обробляють городи. У селі кілька таких садиб. Одна з них належить родині Володимира Шпильки. Господаря з дружиною ми застали на городі, за прибиранням останнього цьогорічного врожаю.
Володимир Шпилька. Суспільне Суми
"Ми тут з весни до осені проживаємо постоянно. Дача, город, і он бачите, водичка, на рибку, раз – за вудочки, і пішов, посидів, відпочив.Тягне. Тут народився, тут виріс, як же не тягне. Тим більше ми привичні до землі, отут довбатися. Хоча такий труд важкенький", — каже дачник Володимир Шпилька.
Пан Володимир розповідає: після армії у село не повернувся, одружився і поїхали шукати кращого життя. Дружина теж місцева, разом вчилися у школі, в одному класі.
"Поженились так. І золоте весілля вже отмітили", — додав Володимир.
Будинок Володимира Шпильки. Суспільне Суми
Чоловік каже: зараз і вони, і діти живуть у Конотопі. Доньки, як були маленькі, проводили тут канікули, а тепер їздять допомагати. Подружжя підтримує лад у садибі, тут майже все було облаштоване ще батьками, розповідає чоловік. Хаті більше 60 років, потребує догляду.
"Ми, бачте, підбілюємо же її, підмазуємо глинкою її. Зараз у Конотопі там у хату спробуй зайди. Холодіна яка. А тут Ташкент – дров вистачає, накочегарив, 30-27, оце таке. Вчора затопили, до 30 дотопив – все, хорош", — поділився Володимир.
Стіна будинку Володимира Шпильки. Суспільне Суми
У сараї ще залишилися природні будівельні матеріали, з яких зроблений дім:
"Це ж саман, чи як називається. Солома, глина. Все, тут більше немає нічого. Зимою тепло тримає добре, а влітку прохолодно. От рубаю сокирою – його не бере сокира".
Озеро в с. Капітанівка Конотопського району. Суспільне Суми
Біля дачників годується кіт, хто тут є, до того і приходить, з’являється у дворі, як тільки вони приїздять, розповідає пан Володимир. Каже, як ловить рибу – і коту дістається.
"8 штук за день він з’їдає. Впіймаю оце… — …йому на день. Гарний. Прийшов до нас – такі бока позатягувані, а тепер ми його відкормили он".
На їхній вулиці було 13 хат, залишилася тільки одна. Навкруги – зарості і фермерські поля.
Подвір’я Володимира Шпильки. Суспільне Суми
На місці озера, куди пан Володимир ходить рибалити, в радянські часи було підприємство з видобутку торфу, у низині стояла електростанція, обладнання, контора, магазин, розповідає чоловік. Каже, звідси і місцеві жителі були забезпечені паливом.
"Ми ж не знали, що таке уголь там, брикети. Ми топили тілько торфом. Отут добували самі. Ділянки давали, різали торф, сушили, возили. Знімаємо оце травку, і пошов торф. І різали, пока ж вода вже не заллє тебе повністю все. А тоді ж дамбу тут зробили і залили оце, зробили озеро"
Подвір’я Володимира Шпильки. Суспільне Суми
Їхнє тихе життя порушує війна. Пані Ніна каже, що в ранньому дитинстві боялася вибухів, і тепер довелося їх почути знову.
"Одна прилітала. Упала на тирсу отам на вуглу. Як бухнуло, в хаті шибки вибило і у хліві стінка трішки виперлась. Злякалася", — каже пані Ніна.
Кіт в с. Капітанівка. Суспільне Суми
Останні жителі села Капітанівка кажуть: найбільше мріють, аби закінчилася війна.
