Сергій Овчаренко мав бронювання від мобілізації, троє неповнолітніх дітей і стабільну посаду на Сумщині. Але після повномасштабного вторгнення він вивіз родину за кордон і 26 квітня 2022 року добровільно вступив до Збройних Сил України. Сьогодні — заступник командира 3-го штурмового батальйону 210-го окремого штурмового полку з позивним «Фізрук».
«Реалії виявилися значно гірші»
Напередодні 24 лютого 2022 року чутки про вторгнення не вщухали, але Сергій Овчаренко їм не вірив. Навіть якщо щось і станеться, думав він, то стосуватиметься хіба Донецької чи Луганської областей.
Уранці все виявилося інакше.
Сергій Овчаренко. З особистого архіву
«Близько 6-ї ранку я прокинувся і відразу побачив у телефоні різні сповіщення. Прочитав, що йде масована ракетна атака і вже розпочалася наземна операція», — розповідає він.
Сергій одразу поїхав на роботу — як заступник начальника Служби автомобільних доріг Сумської області, він розумів, що потрібно вживати заходів щодо мостів і штучних споруд, аби уповільнити просування армії РФ.
На службі були встановлені камери майже на всіх прикордонних пунктах пропуску — Юнаківці та Бачівську. Через ці камери він спостерігав за вторгненням у режимі реального часу, а відеоматеріали передавав військовим та СБУ.
«Близько 9-ї ранку приїхав керівник служби і сказав, що керівництво області вже евакуюється, і ми залишаємося самі», — згадує Овчаренко.
«Ти що, з глузду з'їхав?»
Сергій Овчаренко. З особистого архіву
Перші тижні він продовжував цивільну роботу, спостерігаючи, як російські колони рухаються через Буринь, Недригайлів, Тростянець, Боромлю. У березні помер його батько, який після інсульту був паралізований і не міг евакуюватися. Саме тоді рішення дозріло остаточно.
Маючи бронь і трьох неповнолітніх дітей, Сергій міг не лише не йти на фронт, а й виїхати за кордон разом із дружиною.
«Я мав бронь на роботі від мобілізації і мав усі підстави перетнути кордон. Але я не міг пройти повз те, що руйнують мою домівку, мою землю, що хтось хоче прийти і розповідати, як нам жити у себе вдома», — каже він.
Він розробив план — спочатку забезпечити безпеку родині, потім долучитися до війська. Дружині нічого не сказав заздалегідь: вивіз її та синів до кордону, повернувся до Сум і звернувся до ТЦК.
Дружина дізналася, коли чоловіка вже зарахували до частини. «Її перші слова були: "Ти що, з глузду з'їхав?"» — дослівно пригадує він.
Від командира взводу до заступника комбата
Сергій Овчаренко. З особистого архіву
26 квітня 2022 року Сергій Овчаренко разом із близько 70 призовниками з Сумщини вирушив двома автобусами до Києва. Як офіцер запасу, що закінчив військову кафедру за спеціальністю «Військові автомобільні дороги», він розраховував потрапити до інженерних військ. Натомість опинився в президентській бригаді, де саме формувався 20-й окремий батальйон спеціального призначення, — на посаді командира взводу.
У жовтні 2024 року на базі цього батальйону та батальйону «Берлінго» створили 210-й окремий штурмовий полк. За два з половиною роки Овчаренко пройшов шлях від командира взводу до командира батареї, а тепер обіймає посаду заступника командира 3-го штурмового батальйону.
Батальйон воював на Новопавлівському та Запорізькому напрямках, у Донецькій області на Лиманському напрямку, у Серебрянському лісі та під Новомиколаївкою на Дніпропетровщині. Брав участь і в Курській операції. Зараз підрозділ виведений на відновлення до Чернігівської області, а полк продовжує виконувати завдання на Сумщині.
Срібний хрест. З особистого архіву
У 2023 році Залужний нагородив Овчаренка почесним знаком «Срібний хрест». Цього року міністр оборони Михайло Федоров вручив йому медаль «Золотий тризуб».
Золотий тризуб. З особистого архіву
Перший бій і «іспит характеру»
«Уявити таке людині, яка не стикалася з війною, важко — я принаймні не уявляв», — каже він про перший бойовий вихід.
Найважчим виявилася не власна небезпека, а відповідальність командира. Поряд падали міни, свистіли кулі, гинули побратими — і водночас від нього залежало, чи вистоять люди поруч.
«Якщо даси задню — всі побіжать за тобою. Якщо вистоїш, зціпивши зуби, — залишаться. Для мене це був серйозний іспит», — розповідає він.
Сергій Овчаренко. З особистого архіву
У тому першому бою підрозділ не втратив жодного — були лише поранені. Психіка адаптувалася після другого виходу: «Ти вже з цим миришся і розумієш, що потрібно йти, що ти командир і маєш вести людей за собою».
З часом полк зазнав значних втрат. «Вони всі стоять у мене перед очима — живі, усміхнені, цілеспрямовані. Люди, які були готові боронити Україну і віддали за неї життя», — говорить Овчаренко.
Війна дронів і «загнані очі»
Штурми відбуваються малими групами по 2–4 бійці. Дрони стали вирішальним інструментом — і розвідки, і евакуації, і ураження.
Один із бійців підрозділу понад десять діб провів глибоко в тилу росіян — без їжі, лише з водою. Вивести його вдалося за допомогою дрона.
Водночас Овчаренко помічає різницю між поповненнями 2022-го і нинішніми: «Тоді були очі, які горіли. Зараз приходять люди або загнані, або зловлені — інша мораль, інша психіка, більшість не готова воювати».
Проте, каже він, багато що залежить від середовища, до якого потрапляє людина: нормальний побут, гідне ставлення, чіткі завдання й правильне застосування здібностей змінюють усе.
«Людину привозять із військкомату з круглими очима, а потім вона дивується: тут нормально годують, одягнули, навчають, ставляться по-людськи — і починає вчитися», — пояснює він.
Сергій Овчаренко. З особистого архіву
«Кіт із сімома життями»
Серед спогадів — історія побратима «Куцика». Під час одного з перших виходів міна з міномета впала йому між ніг і не розірвалася. Він повернувся з усмішкою: «Я ж кіт, у мене сім життів». Того ж дня, за годину, ще одна міна лягла поряд — і знову не вибухнула. «Я ж казав, що я кіт, — сказав він. — Але треба закінчувати цю війну, бо в мене дуже швидко життя закінчуються».
Зараз «Куцик» служить у батальйоні безпілотних систем президентської бригади на Сумщині — живий і здоровий.
Про Суми, втому і повернення
Прямої загрози захоплення Сумщини Овчаренко не бачить, проте застерігає: відстань від лінії фронту вже дає змогу FPV-дронам дістатися до околиць Сум. Загроза для мирних мешканців суттєво зростає.
Сам він ділиться, що найважчим особисто для нього є накопичена втома — від війни і від розлуки з родиною. Дружина та двоє старших синів за кордоном, лише наймолодший залишається в Сумах. Побачення — рідкісні.
«Я сумую за дружиною, за дітьми. Бачу вигорання в очах у хлопців, які воюють поруч із 2022–2023 років. Найболючіше питання сьогодні — це родина», — каже він.
Коли війна закінчиться, перше, що зробить, — збере всіх під одним дахом. А потім повернеться до доріг: держава гарантувала поновлення на довоєнній посаді, і він має намір нею скористатися.
За чотири роки, каже, постарів на сто років. Але ні про своє рішення, ні про обраний шлях не шкодує.
«Навіть якби я знав, що моє життя розвиватиметься саме за таким сценарієм, — я однаково став би на захист своєї домівки, своєї родини і нашої України».
