Адаму Оленичу — 90 років, понад 60 із них він присвятив медицині. Народився у Львівській області, працював у Путивльській громаді на Сумщині. Возив кіньми каміння, аби укріпити дороги, по яких їздив по медикаменти і воду. Працював майже без вихідних. Запорукою довголіття пан Адам називає працю, постійний рух, відмову від шкідливих звичок і безперервне навчання.
Адам Оленич народився у селі Майдан неподалік українсько-польського кордону. Землі, де минуло його дитинство, — Свять, Майдан, Вересиця, Кулаці, Грушка — за його словами, раніше входили до Рава-Руського району Львівської області, а нині ця територія відійшла до Польщі й належить до Люблінського воєводства.
Адам Оленич у молодості. Суспільне Суми
Першою людиною, яка сформувала характер майбутнього лікаря, чоловік називає свого дідуся Миколу. З чотирьох років дід брав онука із собою в поїздки — возив фрукти з власного саду возом до Варшави, Познані та Львова, і саме в цих подорожах, за словами Адама Оленича, передавав йому життєві настанови: не пити, не курити, не грати в азартні ігри. Запам’яталися чоловікові й слова дідуся про шлюб: «Як виростеш, оженишся, не здумай розходитися. Усі жінки однакові. А ганьби буде…»
Адам Оленич. Суспільне Суми
Іншим своїм учителем чоловік називає Тараса Шевченка — з дитинства захоплювався українською літературою, читав твори Івана Франка та Лесі Українки. Адам Оленич згадує, що ще у школі зіткнувся з обмеженнями щодо вживання української мови. За його словами, спершу українську викладали шість разів на тиждень, а російську — один раз. Згодом чотирьох учителів, зокрема директора школи, замінили на педагогів, які викладали переважно російською мовою, і кількість годин перерозподілили на користь російської.
Адам Оленич. Суспільне Суми
Коли хлопець, тоді учень четвертого класу, запитав у шкільній канцелярії, чому предмети не розподілили порівну, у відповідь почув: «Ти занадто розумний. Українську ти маєш знати, а російську ми тебе змусимо». Чоловік розповідає, що за диктанти, написані за українськими правилами, його карали фізично.
Родина Адама Оленича жила бідно: батько був людиною з інвалідністю, мати працювала в колгоспі, у сім’ї виховували четверо дітей.
«У мене куска хліба в день не було, щоб я з’їв», — згадує чоловік.
Щоб прогодувати родину, майбутній лікар косив траву, тримав до сотні кролів — м’ясо йшло на харчування, а шкурки здавали за копійки, на які купували сіль, сірники та хліб.
Медична команда у Путивльській громаді на Сумщині, де працював Адам Оленич. Суспільне Суми
Попри все навчання давалося легко: до медичного інституту чоловік вступив із першої спроби, а взуття, за його словами, не мав аж до четвертого курсу. Рішення стати лікарем, розповідає пан Адам, було пов’язане з тим, що медики свого часу допомогли його батькові подолати тяжку хворобу.
Посвідчення Адама Оленича. Суспільне Суми
Після закінчення інституту молодого лікаря направили в село Уцкове Путивльського району, де він обслуговував 12 навколишніх сіл. Тодішня поліклініка та стаціонар розміщувалися в дерев’яних будівлях під соломою, воду приносили за 800 метрів. У розпорядженні лікаря було троє коней: один — для поїздок по медикаменти до Глухова, другий — по хліб до Путивля (33 кілометри), третій — для викликів. Через бездоріжжя лікар організував перевезення каменю для укріплення доріг і мостів.
«Як дощ пішов, отакі багнюки, отакі овраги, мости Харитонівські води всі порозмивали. Я із цих мостів на трьох підводах півтора року возив камені у двір».
Також пан Адам облаштував окремі приміщення для харчоблоку та рентгенкабінету, яких раніше в лікарні не було. Для освітлення пологового відділення побудував будку з двигуном, за роботою якого стежив водій.
Робочий день Адама Оленича тривав фактично без перерв: із восьмої до третьої він приймав пацієнтів у поліклініці, а після обіду вів прийом у стаціонарі, розрахованому на 30 ліжок, хоча восени, у сезон збирання врожаю, пацієнтів бувало до 45-50, і частину з них розміщували в коридорах.
Зустріч випускників медичного інституту 1963 року випуску. Місто Івано-Франківськ. Суспільне Суми
За десять років роботи лікарю вдалося відновити мережу фельдшерсько-акушерських пунктів у районі, забезпечити їх медикаментами та налагодити роботу аптеки, яка обслуговувала стаціонар, поліклініку і ФАПи.
«Прожити як можна більше, довести всім, що людина повинна жити 150 років», — жартома формулює свою найбільшу мрію Адам Оленич. Запорукою довголіття він називає працю, постійний рух, відмову від шкідливих звичок і безперервне навчання.
Правнуки Адама Оленича. Суспільне Суми
Дружині Адама Оленича Нелі — 88 років, вона все життя також працювала в медицині, акушеркою. Подружжя прожило разом 73 роки, виховало двох синів, має онуків і правнуків. Найбільшою мрією подружжя сьогодні лишається перемога України та справедливий мир.
