Після оборони Маріуполя військовослужбовець 74-го окремого розвідувального батальйону Євгеній Бадива з Роменщини провів майже три роки в російському полоні. Додому військовий повернувся 24 травня 2025 року під час другого етапу обміну полоненими у форматі «1000 на 1000». Він розповів Суспільному про катування, допити та умови утримання в російських колоніях.
Контракт із військом чоловік підписав у листопаді 2021 року. Служив навідником-оператором бойових машин піхоти. На початку повномасштабного вторгнення перебував у Донецькій області. Звідти, розповідає, разом із побратимами поїхали обороняти Маріуполь.
«Були ми на обороні Маріуполя. Стояли на східному районі. Оборона Маріуполя тривала 86 днів. З 16 по 20 травня нам надійшов наказ здаватися в полон. І 20 травня із заводу «Азовсталь» ми вийшли в полон».
Спочатку, згадує Євгеній, була Оленівка.
«Десь з 21 на 22 вночі ми заїхали на Оленівку. Там нас приймали нормально. Поселили на бараки. Бараки були переповнені: десь по 500-600 чоловік було. Спали на підлозі, на батареях. Хто знайшов матраци — на матрацах. Ми спали на підлозі та вкривалися шторами. Позривали штори і вкривалися ними. Пробув я там три дні. Ми повиходили з бараків на майданчик. Заїхали чотири камази: нам перемотати руки стяжками, голову перемотали — сміттєві пакети понадягали на голови, обмотали скотчем і відвезли нас на Таганрог».
За словами Євгена, у Таганрозі жорстоке поводження почалося з перших хвилин.
«Пооформляли, відбитки пальців в нас взяли, пороздягали, загнали нас в душ, постригли. Доки ми біжимо звідси, з оформлення, поки одяг забирають, нас постійно б’ють: ногами, руками, киянкою били, палками дерев’яними, дубинками, пеерамигумові кийки і тому подібне».
Найстрашніше, каже Євгеній, що залишилося в його пам’яті — це допити.
«Змушували брати два дроти і засувати собі в труси. І він казав: «Не будеш розповідати — вставлю в розетку». Повідбивали мені за час перебування в Таганрозі… пробивали мені ноги, ніс зламали, три ребра поламані були в мене за чотири місяці. Ми їли — в мене коти вдома більше їдять, ніж ми їли. В Каменську- Шахтинську нас зустрічали на багато краще, ніж в Таганрозі. Пару раз пеером по обличчю. Нас розселили по бараках в Каменську-Шахтинську, тобто жили на бараках. Було набагато краще, ніж в Таганрозі. Там вже книги з’явилися, шахи нам дали. Змушували нас співати Гімн. Гімн ми співали п’ять разів на день. Три прийоми їжі ми співаємо Гімн, і в нас дві перевірки — ми співаємо Гімн».
Євгеній Бадива. Суспільне Суми
За три роки полону фраза «їдете додому» звучала не раз, згадує Євгеній. Тож коли це стало реальністю, чоловік до останнього не міг повірити, що нарешті повертається в Україну. Було це 24 травня 2025 року.
«Ми приїхали на аеропорт, нам видали сухпайки. Години три-чотири ми сиділи в автозаках. Потім нас посадили на борт, пасажирський, цивільний. Ми полетіли на аеродром, на якийсь військовий аеродром. Ми вночі прилетіли, і рано-вранці військовим бортом прилетіли в Гомель. Уже зрозуміли, що обмін. Бо ми вийшли з борта і вже під’їжджали автобуси, машини, швидкі, супровід приїхав. Посадили нас по автобусах і їсти дали. Кожному — заходиш в автобус, і в кожного на сидінні був пакет з їжею. Зрозуміло було, що, швидше за все, ми їдемо додому».
Після повернення з полону, каже Євгеній, він пройшов лікування та відновлення. Попри пережите, планує й надалі служити Україні. Мріє про те, щоб кожен український військовополонений повернувся додому.
